Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— А чи дорого се діло стоятиме? — пита він у Пороха. — Яке діло? Коли дуже закручуване — дорожче; а коли ні — недорого, — од казав Порох.
— А моє діло?..
— Ось тривай лиш — ще по одній вип'ємо, — та тоді вже й за діло!..
Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату вскочила жінка — не жінка, дівка — не дівка; голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок, та зав'язала на тім'ї, а вони й розсипались... Сама — не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болізний, жовтий, — тільки одні очі — чорні, як терен, блищали якимсь божевільним світом...
— Уже п'є... уже п'є! щоб тебе кров гаряча спила!.. — скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались. — їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку дудлить!..
— Іди собі! іди, йди! — зайдикав Порох. — Мені ніколи. Я зараз чоловікові писатиму прошеніє... іди собі!
— Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема...
— Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!
— Авжеж шкода!.. — і якось страшно засвітила очима. Погляд її упав на краєць хліба. Вона затіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж Чіпка подався вбік.
— Бач, проклятий! Казав — хліба нема, аж ось скільки переховував.
— Ну, бери, бери... та йди собі! — одказав Порох, ховаючись з пляшкою.
Вона страшно провела очима — і повагом вийшла з хати.
— Хто це? — запитав Чіпка.
— Шмат... — не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: — сестра... Не всі, бач, дома—божевільна... Божевільна, а дітей плодить, — та й живуть, прокляті, на мою голову!..
Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, її малих діток... «Може, вони голодні й холодні, — думав він. — От, якби багатство — чи дійшла б вона до цього?.. Якби-то богатство... А то от останню землю одбирають...» Знов повернула його думка на землю — і почала перед ним свої виводи виводити...
— А що ж: будемо прошеніє писати, — перебив Порох.
Чіпка кинувся.
Порох побрався знову в грубу; витяг звідти недогарок шабашкової свічки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами. Перше всього заправив свічку в розколоту пляшку.
— Як потемніє, то запалимо, щоб не шукатися, — сказав він. — А тепер пусти мене на своє місце, а сам сядь на лаву, абощо.
Чіпка пересів на другий триніжок. Порох присунув свій триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа окулярами, почав писати. У хаті стало тихо-тихо, — тільки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чутно було скрип пера або одрубні вимови Пороха: то «так», то «ага...», «еге...», «добре...», «ну, а далі?» І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечірнє сонце, сідаючи за хмари, кинуло червону стяжку крізь мутну шибку й обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало надвоє білий папір, і довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою... Облита світом, і без того червона голова Порохова тепер стала зовсім червоно-гарячою. Чіпці здавалося: кривава голова писала криваву жалобу...
Порох кінчив; положив перо; взяв папір у руки; підійшов до вікна.
— Слухай: чи так буде? — і став читати.
— Що, так? — запитав знову, перечитавши.
— Так, — одказав Чіпка, не знаючи сам — чи так, чи ні.
— Ну, оце ж тобі й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й після просьби не завадить.
—Добре, — згоджується Чіпка. — На щастя, значить?
— Егеж, — сказав Порох, покректав, потягся і випив одну за другою аж дві чарки.
Підніс Чіпці. Випив і той — і став спльовувати. Сонце вже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порох свічки не запалював, а ходив мовчки, з одного кінця хати в другий. Чіпці стало ніяково.
— Ти в нас заночуєш, а завтра і в суд, — сказав Порох та й замовк.
Важко стало в хаті. Чіпка скдів на триніжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати німоту. Чіпка запитав:
— І се ви так живете?
— Отак, як бач. Тільки й того, що хата своя.
— Не смачно...
— Та як вип'ємо, то воно й посолоділа трохи; а без того — через добрих людей давно б висіли на трямку, — сказав Порох і зяову ковтнув чарку.
— Усім, значить, добре... — обізвавсь Чіпка.
— А ти думав, — ні?.. У кожного — не без того... Ти знаєш Польського?.. — пита Порох, зупинившись навпроти Чіпки.
— Котрого?
— Того, що й у вас панує, що в Красногорці живе.