Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— Ні, жінко, — каже Явдосі, — мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні... Бач, який гарний край!
Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.
Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову, — простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.
Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою, — сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами... Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Ивановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть-високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Батюшка, волосні завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тієї «живиці-водиці»; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертав до Максима в двір.
Отак прожив він щось років три чи чотири в Пісках. А це зразу — спродав дворище, будинок, забрався, — та й виселився на хутір, на батьківську землю.
Піп, волосні так жалкують:
— Не кидайте нас, Максим Іванович, — не сиротіть наших Пісок!
— Там мені, — одказує, — буде краще, вільніше... Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував...
На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо — обзавівся трояком коней; вибудував станю, комори рублені; обплівся височезною густою лісою з острішком, і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка — буцім хоче постоялий одкрити...
Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, в службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився, — може, уклав якого багатого'та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.
Отже, ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає... А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив... Знали тільки, що в його все було на запорі — позапиране, позамикане...
— Москаль хвортецю собі вибудував! — сміються іноді піщани.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Х
НЕМА ЗЕМЛІ
Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце — похмуріло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грім... гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду...
Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, — на тік до його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?» — подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.
— Ходи лиш у волость! — каже десятник здалека. Чіпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тоді вже запитав:
— Чого?
— Не знаю, — одказав десятник. — Кличуть... якийсь чоловік прийшов з Дону...
— Що за чоловік? Навіщо я йому здався?
—. Не скажу, — одмовив десятник. — Прийшов, щось побалакав з писарем, — мене оце й послано...
— Добре... прийду, — одказав Чіпка.
Десятник повернувся — і пішов повагом вподовж вулиці.
Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.
Незабаром після того вернувся додому, — та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась коло печі.
— Отак, мамо! — обізвався він.
— А що, сину? — питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.
— Припленталась якась приблуда... Каже: Луцен-ків небіж... Хоче нашу землю одбирати.
Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку та й отетеріла... Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.
— Каже: не оддаси, —буду позивати... Мотря поблідла — і ледве вимовила: