Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
— Ну, так ходім до хати...
— Ні... — зам'явся Чіпка: — прощавайте!
— Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой!
Чіпка став.
— Знаєш що? Я тобі за три карбованці напишу...
— Не хочу, спасибі вам, — та й іде далі.
— Постой! постой! — спиня його чоловік. — Як ти прозиваєшся?
— Варениченко.
— Ти козак чи хто?
— Мій батько москаль.
— Ага... От, бач, і на бумагу не треба, — на простій напишу... Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобі за рубля не напише, а я напишу...
— Та бог з вами! — одгрібавсь Чіпка, не рад, що й зачепив таку причепу.
— Ти думаєш, я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював... Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретареві твоєму не раз доставалося!
Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє, кому треба. Чіпка задержався — і ще раз обдивився Пороха.
— Ну, отже, тобі за твою неймовірність, — пристає Порох, узявшись у боки, — щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!
«Чи йти, чи ні?» — подумав Чіпка.
— Слухай, ходім!
Чіпка повернув за Порохом у двір.
— Я це тільки тобі дурно пишу, — проказував Порох, ідучи вперед, — вперше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могоричу купи.
— Добре, — одказав Чіпка.
— То он, дивись, пляшка над хатою висить, — показав Порох через дорогу: то — шинок... Піди могоричу принеси!
Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувся з пляшкою горілки в руках. Порох стрів його на порозі, ввів у хату.
Хата вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни пооблупувані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості, — тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повні сміття; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсь темний світ. Гидко, непривітної У самому кутку, на покуті, стояв невеличкий стіл з двох дощок, на палець одна од другої...
— Здорові в хату! — привітавсь Чіпка.
— Здоров, здоров, — весело задріботів Порох. — Сідай! — і ткнув пальцем на триніжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.
У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку і краєць черствого хліба, покаляного в попіл.
— Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлібом! — задріботів Порох. — Як та прожра жре! не заховай тільки... Засох трохи, та сількісь... Покалявся... — і почав хліб обдувати та обтирати...
— А де ж горілка? — обернувся до Чіпки. Чіпка підвівся, щоб дістати: він поставив пляшку в кутку коло порога.
— Сиди, сиди! — защебетав Порох, наглядівши горілку. — Я сам! Я сам!
Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот. Куту-ляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав; знову налив чарку, і знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув...
— Хто се давав? — спитав після другої.
— Жидівка.
— То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспидська Ривка! Ще-таки Оврам совісніше, а що вже Ривка... Ось покуштуй!
— Ні, не хочу.
— Чому? не п'єш?
— Та таки й не пив досі...
— То не знаєш, яка й на смак?
— Не знаю.
— Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так.... На, пий! — крикнув на Чіпку й подав йому чарку.
Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе... в тілі трохи холод чується... Усе це разом намоглося на Чіпку: випий та й випий! Нічого робити — треба спробувать... Узяв Чіпка, випив... Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся...
— Таки видно, що ти не вмієш пити! — каже Порох. — Ось як треба пити! — і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, як воду. Потім того одломив шматочок хліба, почав заїдати...
Чіпка собі взявся за хліб. Хліб — як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.
— Зовсім ти нікуди кчемний! —каже Порох: — ні пити, ні їсти.
— Та як його отаке гірке пити? — зверта Чіпка на горілку.
— То тільки так здається... Ось підожди трохи, пройме — сам попросиш!
Чіпка справді почув — спершу наче хто гарячим залізом припік його всередині: запекло коло серця та й розійшлося по всьому животу... Далі — той огонь затух, — запекла згага, їсти схотілося... Здається, вола б з'їв... і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом — мов щось у вічі вступило... заграло в голові... повеселішало на серці... Темні думки стали прояснятися... стала прокидатись віра... узяло завзяття... «То все брехня! — думається йому. — Хай карбованця проходжу, хай два, або й усі п'ять... а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його, і він вертається додому забезпечений...