Зоряні мандри капітана Небрехи

І, замість продовжувати, капітан красномовним рухом сунув до рота люльку. Мовляв, якби не він, проти цивілізації двоголових не варто було ставити й холодного попелу з його люльки.

Вечоріло. Розчервоніле сонце збиралося прийняти традиційну морську ванну. Між потемнілими скелями принишкли голубі сутінки.

Ніч навальне насувалася глибокими гірськими ущелинами.

Капітан Небреха мовчав, замислено позираючи на море. Від берега до самого крайнеба бігла червона доріжка. З-за обрію піднімалося чорне на фоні велетенського червоного диска вітрило. Та чи бачив Небреха його? Гадаю, що ні.

Він подумки милувався зараз ніким не баченими світами і прислухався до ніким не чуваних голосів. Може, оце зараз десь далеко-далеко Професор ППП у колі згуртованих навколо пивної бочки друзів своєї братньої голови ділиться зворушливими спогадами про легендарного міжзоряного мандрівника.

— І що ж, воно засвітилося? — запитав я.

Небреха ніби прокинувся:

— Що засвітилося?

— Сонце нещасної і багатостраждальної планети двоголових.

— Справді! — повернувся капітан Небреха на фінішну пряму розповіді. — Безумовно, воно засвітилося, але, слід визнати, надто рано. Якби воно засвітилося вже після нашого з Азимутом повернення, все було б інакше. Тоді цей рідкісний навіть на незбагненно безмежних просторах Всесвіту випадок увійшов би в усі підручники з астрономії і нині про природу понаднових зірок ніхто б не сперечався.

А так що вийшло? Надрукували в якомусь маловідомому академічному віснику куценьку інформацію під назвою “Ще один вагомий доказ”:

“Нова Модель Орбітальних і Параболічних Спостережень серії 3М несподівано довела свою високу надійність і чудову мобільність. Вперше за всю історію інтелектуального життя планети було від початку до кінця зафіксовано яскравий спалах понаднової зірки у досі порожньому і малоцікавому кутку неба. Успіх МОПСа-3М — це ще один вагомий доказ безумовної переваги чітко налагодженого електронного спостерігача з добре охолодженим аналізатором над емоційно неврівноваженою білковою істотою”.

Зрозуміло, головним і відповідальним редактором того вісника теж був кібер, на ім’я МЕР-2>5, або Модель Ерудита Редакційного серії 2>5.

Ну, тут, ясна річ, слідом за спалахом понаднової зірки спалахнула чергова наукова дискусія. Кожен намагався висунути якусь власну запаморочливу гіпотезу, яка б пояснила, звідки беруться понаднові зірки і чому вони так швидко втрачають колір. Гіпотез на науковій ниві тоді до того вродило, що по всій Землі не вистачило, аби їх надрукувати, періодичних видань. Але слід визнати, що їх взагалі можна було не друкувати, бо всі вони були так само далекі від істини, як я оце зараз від своїх шкільних років.

А спалах понаднової зірки, коли його спостерігати мало не впритул, це, скажу я вам, феєричне видовище з неповторною кольоровою гамою і світловими ефектами ще доби первісного хаосу. Як ви знаєте, сонячний промінь — це, власне, спектр променів різного зафарбування, кожен з яких мас свою довжину. Отже, є промені коротші, а є й довші. Коли вони плинуть невпинно, це непомітно.