Зоряні мандри капітана Небрехи
- Автор: Ячейкин Юрий Дмитриевич
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зоряні мандри капітана Небрехи». Краткое содержание книги:
…З шаленою швидкістю по вулицях столиці летить автомобіль зловісного темно-червоного кольору. Перехожі злякано витріщують по дві пари очей (а деякі й по чотири, якщо в окулярах) і полохливо туляться до стін будинків. Машина минає одну вулицю, другу, третю. Нарешті — фешенебельна Центральна. Біля найбагатшого ювелірного магазину з машини вискакує запаморочливий злодій. Один качан його — у чорній масці, другий — у чорному мішку. Руки у чорних рукавичках стискають чорний кулемет. Бандит вдирається до магазину.
— Хе-хе-хе! — погрозливо кричить він і підкреслює свій лаконічний виступ красномовною кулеметною чергою.
Присутні голови хутко зрозуміли цей прозорий натяк: хто розтулить рота, проковтне кулю!
Ось вона, казкова здобич — на десять мільйонів коштовностей. Злодій зриває з другого качана грубезний мішок, аби було куди напихати ювелірні скарби. Та це була фатальна помилка…
І знову цей щасливчик XXX, що так несподівано став мільйонером, раює собі по найкращих ресторанах, а бідолашний XXX відбуває суворе покарання на воді і глевкому хлібі.
Та останнє пограбування скінчилося для XXX трагічно. Хитрий злодій розробив підступний план: випотрошити найбільший банк, коли детектива сон зморить. Навіть не чекаючи слушної нагоди, він нишком опоїв братню голову снотворними спеціями і взявся до банківських сейфів. Але коли напакував аж два чемодани золотих цеглин, то помітив, що XXX навіть не дрімає. Виявляється, ця гнида, щоб не заснути, заздалегідь насмокталася чорної кави і спостерігала за пограбуванням від початку до кінця. Але мовчала, бо мала намір заробити на відсотках другий мільйон…
Ну, суд та діло. На засіданнях, зрозуміло, відбувається традиційна дискусія. Адвокат доводить, що одна голова добре, але дві краще. А прокурор обгрунтовує думку, що в даному випадку буде краще з однією. Вирекли: вділити зухвалому грабіжникові XXX персональний осиковий кілок, а сумлінному охоронцеві законного порядку XXX десяту частку від награбованого у банку, що становить півтора мільйона готівкою.
Як відомо, від зали суду вже недалеко й до площі страт. Прийшов день, коли XXX повели червоною доріжкою до лобного місця, вкритого червоними штуками першосортного сукна. Все було червоне. І кат у червоному балахоні і червоних каптурах, що спирався на грубезну червону сокиру. І кошик для відтятих злочинних голів. І осикові кілки, на яких оті голови востаннє шикуватимуть.
Кат звично потягнув приреченого до відполірованої шиями його попередників плахи. Та на якусь мить завагався… Голови-брати були такі подібні, що… Якщо й переплутаєш, все одно ніхто нічого не помітить…
До того ж цей бовдур — детектив XXX, жаліючи мене (як-не-як, а на двох одне тіло), розчулено бовкнув:
— Не сумуй, брате… Ти довго не страждатимеш…
Це поклало край ваганням ката… Як і слід було чекати, ніхто нічого не помітив…
— Тисяча небесних шкаралупі — вжахнувсь я, прошиваючи очима юного, а вже безодноголового таотянина. — Виходить, ти… злодій?..
— Так, капітане… Звичайна судова помилка…
Невдовзі ми з Азимутом переконалися, що він справді отой XXX, а не той XXX: у мене без сліду зникла запальничка, а в штурмана єдина краватка. Злодія годі було й шукати. Адже за ним давно не пильнують невсипущі очі детектива.
Втім, не це було найжахливіше.
Розділ одинадцятий
ДВІ ГОЛОВИ ДОБРЕ, А ОДНА КРАЩЕ
Мені спало на думку: а що, коли цей світ не такий вже й досконалий? А що, коли двоголові істоти дожилися до повного безголів’я, хоч це й виглядає парадоксально? Адже якщо кожна голова аборигена веде своє незалежне, суверенне життя, мас свої уподобання, свої схильності і звички, свій самобутній характер і світогляд, тоді кожного таотянина чи таотянку роздирають непримиренні протиріччя.
Воістину, за таких умов права рука не знає, що робить ліва.
Невдовзі я з прикрістю переконався, що мав рацію. З вченими планети через отой антагонізм голів неможливо було ні про що домовитись. Бо на кожне запитання я одержував одразу дві відповіді, що заперечували одна одну. А найстаріший академік планети взагалі відмовився зі мною розмовляти. Одна його голова, бачите, сповідувала теологічну теорію, буцім людина є божевільний дух, заточений у тілесний гамівний скафандр, і через це сприймав мене як потворний фантом,[9] створений його хворобливою уявою. Друга його голова теж борсалася в ідеалістичних уявленнях. Вона вважала реальність власним сном, лихим маренням, а тому вважала недоцільним вступати у будь-який контакт з навколишнім оточенням.
9
Фантом — привид, примара.