Зоряні мандри капітана Небрехи
- Автор: Ячейкин Юрий Дмитриевич
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зоряні мандри капітана Небрехи». Краткое содержание книги:
У нас, на Землі, існування такого феноменального, чистої води, ідеаліста було б неможливе, бо йому, бідоласі, таки доводилося б вступати у контакт. Хоча б для того, щоб наїстися. А так він спокійно паразитував за рахунок фізіологічних зусиль братньої голови, яка насправді була божевільним духом у скафандрі.
Я вже зовсім було занепав духом і втратив усякі надії, коли познайомився з місцевим корифеєм ППП (він був не просто Педагогом, а ще й Професором, звеличеним обов’язками Проректора найбільшого університету).
Це було виняткове наукове світило, бо природний антагонізм його поголів’я базувався не на інтелектуальному грунті протилежних гіпотетичних марень, а на елементарних морально-побутових збоченнях. Річ у тім, що його братня голова ППП (у вимові аборигенів це звучало як П’яндига, Паливода і Плутяга) була ерудитом лише в одній, але надто широкій галузі — де, коли, з ким і під що випити.
Отож, коли професор був порівняно тверезий, з ним цілком можна було порозумітися. На жаль, це траплялося не часто. До того ж йому періодично доводилося лікуватися від суто алкогольних захворювань.
Щоб ви мали повне уявлення про те, з якими труднощами я збирав потрібні мені відомості, наведу одну типову бесіду. До того ж зважте, що аби не принизити неувагою жодного з інтелектуалів, мені одночасно доводилося вести складні розмови на академічному рівні і хилити чарки на рівні пропащого гультяя.
Наприклад, якось увечері ми торкнулися проблеми часу як однієї з основних форм існування матерії. Професор почав з яскравого прикладу, який наочно демонстрував відносність наших убогих мірил як часу, так і матерії.
— Згадаймо старовинну притчу, — із святим вогнем фанатика від науки в очах почав професор. — Скупий питався у бога: “Господи, великий і всемогутній! Що для тебе мільйон років?” — “Одна мить”, — відповів бог. “А мільйон золотих?” — “Один гріш”. — “То подаруй мені, бідному, о господи, отой гріш!” — “Добре! — зголосився бог. — Зачекай лишень одну мить…”
Професор необережно зробив ефектну паузу, якою негайно скористався другий, непутящий ППП.
— Так вип’ємо з цієї нагоди одну краплю у морі! — з удаваною врочистістю проголосив він і рукою майстра одним ударом вибив денце у добрячого барильця з палянкою.
І що ви думаєте? Вже за якихось півгодини обидві голови доходили тотожного інтелектуального рівня і починали хвацько ревти пісень.
Але, скажу я вам, загалом слухати цей своєрідний дует було цікаво.
Окраса наукової думки, корифей і академік ППП тоненько і жалібно виводив:
— По опеньки ходила…
А шибайголова ППП кричав з шинковою фамільярністю:
— Цитьте!
— Козубеньку загубила, — з непідробною щирістю, із сльозою журився дійсний член усіх вищих наукових закладів.
— Цитьте! — правив своєї закоренілий п’яндига і з повними келихами у руках ліз цілуватися на брудершафт.
Професор пручався як міг:
— Відчепися, препоганий, цілуватись незугарний. Ох, ох, ох, ох, цілуватись незугарний…
Тоді у гультіпаки гнівом іскрили очі, і він грізно попереджав Професора:
— Ой уставай, козаченьку, та тікай!
— Ти на мене славоньки не пускай! — цілком слушно обурювався Професор.
А потім вони вдвох починали верзти вже суцільні харки-макогоники…
Ні, що не кажіть, дві голови, звісно, добре, але, про мене, одна краще. Навіщо носити на плечах тягар двоголових протиріч, коли іноді з однією головою не даси собі ради?
Розділ дванадцятий
ДОВІЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ
Поступово картина історичного розвитку планети, яка насправді виявилася історією духовного занепаду аборигенів, вимальовувалася. З кожної зустрічі з обома ППП я виносив крихту знань, з котрих терпляче ліпив гармонійну мозаїку припущень та узагальнень.
Коротко мої наукові розвідки звелися ось до чого.
Мільйони років тому таотяни ніжилися під ласкавими променями місцевого велетенського світила і лиха не мали. Життя тоді було надзвичайно легке, бо страхітливе тяжіння Сонця зводило майже нанівець тяжіння планети.
У яскравому, блискучому вбранні, майже невагомі, як пушинки, таотяни пурхали, мов дивоглядні метелики, в теплому блакитному океані. Закохані, ледве торкаючись, ходили босоніж по квітах. Пенсіонери розкошували на білосніжних м’якеньких хмарках, а вітер, заколисуючи, пестив їх і тихенько співав чарівних пісень. Тоді можна було загортатися у барвисті паруси Сонця, коли воно сідало край неба, сповивати немовлят у пухнасті сутінки, щоб добре спали, а люльку чіпляти на ріг молодика.