Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Повернімось, однак, до Лермонтова: Бела приваблює читача завдяки підкресленню екзотики її походження — прийом, що часто зустрічається в колоніальній літературі про подорожі. Жертва викрадення і зґвалтування Печоріним, вона переживає також смерть свого батька і зникнення брата. Але Бела — це не Юдиф і на Яїль. Під пером Лермонтова вона закохується у свого спокусника і помирає від руки свого одноплемінника. Стереотип чеченців як убивць висвітлюється на прикладі Казбича як убивці Бели. Тут пригадується, що в «Ідіоті» Достоєвського спокушена російська жінка Настасія Пилипівна ненавидить свого спокусника і належно відплачує йому за своє приниження. Одним із зручних міфів завойовників про підкорених є те, що місцеві жінки, на відміну від росіянок, смиренні, покірні й нерозумні. Бела представлена як простодушна, наївна, чарівна і, після певного початкового невдоволення, повністю віддана Печоріну. Згідно зі стереотипом мислення насильників, їй подобається бути звабленою. Крім цього, вона дика, що часто демонструє Лермонтов, і тому не може не захоплюватися своїм витонченим російським володарем. Цікаво знати, чи оповідання Людмили Петрушевської про «татарську» жінку, яку ґвалтував кожний російський чоловік, з яким вона будь-коли стикалась, і яка була цим незворотно травмована, було в певному розумінні іронічним відлунням чоловічої фантазії, яка змусила Белу брати участь у процесі її приниження і знищення?

Чи був Печорін так чи інакше характерним представником російського суспільства того часу, чи ж завдячував своїй літературній появі обізнаності автора із романтичними творами літератур Заходу, насамперед із поемами лорда Байрона? В російській системі освіти за царів Олександра І і Миколи І було небагато (якщо взагалі були) навчальних закладів, у яких люди типу Печоріна могли б знайти підтримку. Ліцей у Царському Селі, заснований 1811 р. і відомий вихованням витончених манер у своїх учнів, за всіх часів налічував лише 50 учнів 53. Два російські університети випускали небагато гуманітаріїв, і вони переважно обирали цивільну, а не військову службу. Також російські військові школи, які величиною і рівнем значно перевищували університети, не мали середовища, відповідного для майбутніх офіцерів, схожих на Печоріна — індивідуаліста, схильного до літератури, витонченого й погано пристосованого до реальностей тривалих військових кампаній (білосніжні лляні сорочки Печоріна існували радше у мріях Лермонтова, ніж у реальних кавказьких війнах). Лермонтов упродовж свого перебування в Петербурзькій військовій академії навряд чи поводився так, як Печорін. Він писав грубуваті еротичні поезії і не мав снобістської печорінської нудьги. В Росії часів Лермонтова, де невійськові вищі навчальні заклади закінчували декілька тисяч випускників і де в суспільну структуру була впроваджена система чотирнадцяти розрядів, людям, подібним до Печоріна, не було місця. У провінціях і, звичайно, при виконанні військового обов’язку брутальність життя була такою, що коли на Кавказі опинялась будь-яка людина, подібна до Печоріна, то, щоб вижити, вона була змушена дуже швидко змінюватись. Отже, здається, Печорін був справді «зайвою» людиною, але не в тому розумінні, в якому Добролюбов бачив цю зайвість. Здається, письменницький інстинкт Лермонтова наділив Печоріна рафінованістю, яка мало відповідала його становищу, лише для того, щоб краще пояснити зваблення Бели. Вищість Печоріна полегшує нав’язування стереотипного трактування місцевого народу, як такого, що стоїть на низькому щаблі розвитку і поступається благородному панові. Крім того, герой Печоріна втілював небажання Лермонтова бачити російське суспільство як керовану своїми правителями орду кочівників у поході, ресурси яких витрачаються на війну, а не на культурні потреби. Росіяни пішли на Кавказ завойовувати, а не віддаватись рефлексіям, і боротьба була надто запеклою, щоб особистість печорінського типу могла вижити в середовищі, де панував принцип: коли не вб’єш ти, то вб’ють тебе. Печорін з цього погляду не є вірогідним літературним героєм, однак він, так само, як і деякі інші герої, породжені уявою російських письменників того часу, закарбувався в «історії». Пам’ять росіян та іноземців зберігає бачення Кавказу 1820-х і 1830-х pp. очима Пушкіна та Лермонтова, а не очима чеченців, лезгинів, балкарів чи ногайців. Про те, наскільки таке бачення історії не збігається з пам’яттю і міфами місцевого населення, може свідчити кількість повстань, на які підіймалися кавказькі народи з часів Лермонтова 54.