Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Пригадав, що в дитинстві в цю пору року мати давала йому ножиці й купу отаких самих газет, що переховувались у шухлядах батьківського столу. І він, тоді ще тільки натяк на теперішнього юнака з маленькою борідкою, сідав на килимі й задумливо різав газети на довгі стьожки, пильнуючи, щоб ті були однаковими завширшки.
Потім ретельно обклеював ними вікна.
Праці вистачало мало не на три дні. Коли ж всі вікна були заклеєні, мама давала йому кілька цукерок.
З тої пори Тимергей не здибався більш з газетами й забув про них.
Одначе тепер визнав, що газети бувають потрібні не тільки на заклеювання вікон.
Минувши статті й інформації, Тимергей в’ївся очима в об’яви. Ну, так! Аж ось воно: про болонку й бульдога. Скрізь нагорода.
Завтра буде й про рудого сетера. І теж нагорода.
Тимергей годував собаку. Той жалібно ковтав великі шматки хліба й м’яса, що були принесені з базару.
Тимергей сидів на ліжку, простягти руки на його спину, й дивився на собаку. А сам пригадував.
Кругом книжки... Він риється в тих книжках, вишукує в них думки, гострої й упертої. І бачить, як у холодних, чорних літерах ясними блисками відбивається мозок і кров, що з жорстокою волею одірвала від себе далека людина й натхненно втиснула в невмирущі рядки.
Він шукав з безутомністю звіра і, коли щастило йому вирвати з хаосу літер думку, прекрасну й могутню, взяти її й покласти в свій жадібний мозок, — тоді Тимергей відсував книжку й запл-ющував очі, щоб виразніш почувати, як почне та думка пускати коріння, обхопить мозок дріж-ливими дротинками, як зросте й народить ще натовп нових, — теж прекрасних і теж могутніх.
Сірий мозок квітчався ними, як пишними айстрами, і ті були чудові в холодній величності.
А іноді було... хе! було, іноді не дається думка до рук! Плигає перед очима, крутиться, як дзига, і дратує до не-змоги. Він з відчаєм ганявся за нею, вивертав на стіл свій мозок, а облудлива думка ховалась між паперами або робилась звичайним олівцем.
Тоді Тимергей занепокоювався зовсім. Широко розтулював очі й рота, повний здивування, дивився на олівець, де зникла жартівлива думка. Потім підводився і ходив по кімнаті. Ходив довго й слухав, як ритмічно стукотять його чоботи по підлозі.
Раптом палким струмком кидалась йому в голову кров і відживляла знеможений мозок. Знову сідав тоді Тимергей і вже легко видобував думку з олівця; та ж, вину* вата й переможена, вмить родила йому дочок і синів.
«Від кожної думки я маю нащадків, — гадав Тимергей; — о, я великий розпусник! А справді, думка — та ж жінка, хоч іноді й не дається відразу, так треба трошки потерпіти. Треба конче послухати, як стукотять чоботи по підлозі чи по землі. Походити треба».
Собака скінчив їсти; Тимергей підійшов до пса, взяв за шию й полоскотав під горлянкою.
— Ти ж вернеш мені мій гарем? Даси змогу в ньому бенкетувати?
Собака блимав червонуватими очима й терся вухом об коліно Тимергея.
1920
Немає нічого хибнішого, як ототожнювати ідею твору з думками автора. На- жаль, читач і критика слабують на цю> недоречну хворобу. Тут ж якнайрішучіше застерігаюся проти цього поширеного забобону. «Гарний письменник користується не тільки з власних думок, але й Із думок своїх добрих знайомих».
•**» (Шцшс).
Хто має вуха слухати, хай чує.
Вечір.
Допіру повернувся з гулянки.
Було цікаво. Я йшов, а обабіч вулиці розсілися велетенські стоокі жаби. То — будинки, що їх ніч і сплющила, й припосадила. І все місто здавалося святковим збіговиськом жаб із безкраїх трясовин.
Але справа така. В одному темному завулкові до мене приступила жінка й запропонувала свої послуги в справі кохання. Я ввічливо відмовився, стараючись не образити її запобігливості. Ми розбалакались; вона довго скаржилась на підупадок попиту й головне обвинувачення клала на соціальні умови.
— Тепер, — казала вона, — дійшло до того, що жінки до краю розсобачились. Кожна й без грошей оддається. Забули Бога, по канцеляріях вінчаються... Хто ж платити ме?
Вона призналася, що не дивується з моєї одмови, бо я можу й задурно дістати потрібне.
Ми ще довго розмовляли; я оповістив їй, що так само ваклопотаний справою «легкого хліба». Моя добра господиня, правда, дає мені рано і ввечері шклянку кави без хліба й цукру, але людина не може цим задовольни-тяся. А добути ще щось так важко тепер, що мені, справді, шкода часу. Що я винний, що хліб зробився такий важкий на здобуття? Я не потребую багато — аби підтримати життя. Я люблю читати, гуляти ввечері, міркувати й не вбачаю достатніх підстав на те, щоб відмовитися від цього через шлунок.