Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Я обідаю тепер не менш години. Смакую все і з насолодою обгризаю пісні маслаки. Пообідавши, заплющую очі та кличу до себе Декарта3. Питаю його:
— Декарте! Ти голодував коли?
— Ні, — каже.
— Біжи ж мерщій та нищи свої праці. Потім не поїж тиждень і створи нові. Тоді матимеш ти певний грунт. Тоді ти, наприклад, не скажеш:
— Со£Ііо, ег£о виш...36 А закричиш: — Ой, їсточки...
Пам’ятай, що право на існування має лише те, що можна спожити.
Іди ж, Декарте.
Від Кнайбенка ішов у тому ж нахабному настрою, заклавши руки в кишені, і дивився навкруги з такою зневагою, мовби плюнув допіру з місяця на землю.
Хоч ще не було й дванадцятої, Тимергей уже поспішав обідати. Звичайно, він втримувався до першої, але зараз, роздратований, що у Кнайбенка не знайшов хліба, не міг далі терпіти.
їдальня, де Тимергей колись заплатив за обіди місяцем уперед, оула недалеко. Що більш наближався він до неї, їо дужче хвилювався.
Його всього охоплювало передчуття їжі й доводило бажання до найвищого ступеня. Він знав, що зараз буде їсти, напакує шлунок і йому стане байдуже, чи існує світ І люди, чи ходить земля круг сонця, чи швидко вже виженуть його з університету за неплатіж грошей.
Навіть не обходитиме його, що через тиждень йому припинять давати обіди.
Немов він поринав у прозорий плин, легкий і теплий, як промінь сонця. Через прозорість буде видко людей і їхні вчинки, але безбарвні, одноманітні й нецікаві. Так саме, як і тоді, коли була ще ціла його паперова стіна.
Тимергей називав цей безтурботний спокій нірваною і посміхався, гадаючи, як помилявся Будда4 щодо шляхів її досягнення, хоч злі люди й кажуть, що цей великий мудрець помер від обережності.
їдальня. Тимергей захоплено вбирав у себе важкий дух варених і смажених страв.
Он метушиться кельнерка Оля. Вона менше, ніж не вродлива, голос має грубий, сама незграбна, але Тимергей почував до неї ніжність: вона щодня подавала йому обід.
— Добридень, Олю! Можна обідати?
— Можна, — бурчить Оля, витираючи масні руки об брудний фартук, і біжить за матерчату перегородку, з-під якої хмарою рветься чорна пара.
Тимергей з пошаною дивиться на її широку спину й товсті литки, що висуваються з-під синьої спідниці.
За хвилину Оля кидає перед Тимергеєм на стіл накриття, не звертаючи на нього жодної уваги.
А той з запалом дивиться на її масні руки й передчуває, як незабаром радісно й легко обхопить його теплий, прозорий плин байдужості.
Пообідавши, Тимергей ішов додому спати. В кишені в нього лежали два шматочки хліба, що він непомітно брав від обіду, і щодо вечері він був спокійний.
Тепер він ішов поволі й спокійно дивився на тих, що траплялись на очі, бо був під впливом щойно пережитої нірвани й наступного сну. Пояс міцно стискав набитий живіт, і це було надзвичайно приємно, аж тепленьке тремтіння прокочувалось іноді тілом, ніжне, як подих.
Тимергей не думав нічого. Він спокійно споглядав на те, що падало в вічі, але образи баченого проходили свідомістю й не викликали думок. Бачив цементовий пішохід, землю, дерева, коней і людей, та все це було позбавлене найменшого зв’язку.
Працювали лише ноги, все інше напівдрімало, приспане повністю шлунка. Подих робився глибоким і повільним, як у людини, що вже спить.
Помалу все тіло ставало важким і млявим, а пішохід починав зливатись з деревами й кіньми. Тимергей скупчував волю і блимав очима. Тоді дерева й коні раптом відскакували від пішохода, але зразу ж починали знову об-лудливо зближуватись.
Коли груди йому иаливалися чавуном, мозок тупів і чулість зникала, Тимергей валився до кімнати, падав на ліжко й засинав одразу.
На другий день ранком після порції сумування Тимергей вийшов робити свою звичайну гулянку містом. Сум сьогодні був глибший, ніж раніше, бо в їдальні лишилось тільки п’ять день пообідати, а там...
36
Я мислю, отже, існую... (лат.) — Ред.