Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Подивимось тоді, побачимо, що буде, — шепотів
він.
Якби міг він висловити свою безсилу, стислу ненависть до міста людей і вулиць, — місто зникло б, люди попадали б і вулиці вкрилися б пилом.
Але Тимергей мовчав, хоч хотілося підійти до ближнього будинку, повалити, розтрощити і на купах шмаття святкувати свою перемогу диким танцем.
На розі він перестрінув собаку рудої масті, що стояв та задумливо нюхав повітря, витягнувши голову вперед, Тимергей хотів уже тюкнути на нього або штовхнути ногою, але спинився, осяяний веселковою думкою, що одразу вибила ненависть і злість йому з серця. В голові скупчились і заштовхались блискучі надії.
Від надій Тимергей сп’янів — йому зробилось тепло, перед очима попливли вулиці, а тіло здалося легким й рухливим, мов зроблене було з повітря.
Тимергей посміхався радісно й чисто, як ставок у садку. Він ласкаво лаяв себе, що не намислив раніше зауважити на вродливих собак.
Закоханим поглядом оглядав він рудого сетера. Той теж дивився на Тимергея й очікував, не знаючи, чи сердитись, чи підійти й познайомитись.
Але треба було щось почати. Тимергей зиркнув навкруги. Нікого ніби не було. Тоді він впевнено підійшов до собаки, сміливо полоскотав його за вухом та ніжно промовив:
— Цюцю, цюцюнько...
Собака пішов на ласку, повіяв хвостом і довірливо при-тис голову до Тимергеевої ноги; той же взяв його за нашийника і швиденько поволік за собою.
Сетер почав був огинатись, а потім сам рвався вперед так, що Тимергей ледве поспішав за ним.
Так щасливо дісталися вони до хати.
План роботи цілком склався в голові Тимергея ще в ту мить, коли він забачив собаку. Так одразу склався план, немов хто несподівано втиснув його в мозок.
— Що ж, ще тільки вересень — кожушок не так-то й потрібний, а головне — це ж не більш, як два-три дні...
Через два-три дні Тимергей прочитає в газеті об’яву:
«Забіг рудий сетер. Хто приведе, тому добра нагорода...»
Ха-ха! Це принаймні геніально! І це тільки він> Тимергей, міг намислити. Ні, справді, в ньому є великі здібності...
По дорозі до ломбарду Тимергей перестрінув Кнайбеи-ка. Той, як і завсіди, ішов з посмішкою на обличчі, широкою й привітною, як брама заїзду. Хто хоч — прохаємо! Не дорого!
Вчора або завчора Тимергей з огидою подивився б на цю посмішку й рожеві щоки її власника, а сьогодні й сам посміхнувся.
— Ага! — гукнув Кнайбенко з своєї незмінної звички. — Ось і він! Здоров був, Гервасію! А там професор турбується. Де це, питає, наш Арістотель5? Не віриш?
— Скажеш, що через два-три дні завітаю.
— А дисертацію про Канта коли принесеш? Усі сподіваються, що ти Америку знайдеш.
Тимергей засміявся. Кнайбенко звичайну семестрову працю назвав дисертацією.
— Та так днів за два-три засяду її писати.
— Що воно за загадкові два-три дні, коли ти все почнеш робити? — крикнув Кнайбенко, і пані, що проходила повз них, метнулась убік. — Питаю, що за загадка? Та дарма. Я не цікавий. Краще ось що: ходім до мене поснідаєм. Є... Знаєш, що є? Сало!
Тимергей здивовано помітив, що йому не хочеться їсти. Що за штука!
Проте можна було б піти попоїсти й до речі розпитати про університет. Але собака чекав. Той, напевно, був голодний. Гервасій рішуче одмовився. Він, бач, нагальну справу має.
Він уже одійшов був кілька кроків, як Кнайбенко крикнув на всю вулицю:
— Гервасію! Стривай!
Наблизившись, Кнайбенко стримано й чітко промовив:
— Вчора до мене завітала якась тварина, що, з опису моєї господині, скидається на тебе. Вищезгадана тварина поперекидала мені в кімнаті все дощенту. Невідомо нащо. Ти ж знаєш, як я ціную чистоту й охайність? Знаєш?
Кнайбенко нахилився до Тимергеєвого вуха й крикнув:
— Розчавлю! Знищу!
Після цього обличчя його безслідно потопло у величезній посмішці. Тільки з боків посмішки стирчали вуха.
Тимергей сміявся всім тілом. Кілька разів стиснув руку Кнайбенкові й казав, що пожартував.
Була друга година дня, коли Тимергей без кожушка вийшов з ломбарду. Так непомітно летів день, а їсти все-таки не хотілось.
Тимергей купив газету. От чого ніколи не робив! Навіть дивно було купувати цей великий аркуш паперу,— і не книжка, а написано щось.