Вогнем i мечем. Том другий

Князь кохався в рицарських справах і добрих жовнірів шанував, тому задоволено всміхнувся і спитав:

— А стрічав ти, добродію, когось рівного собі в бою на шаблях?

— Тільки Скшетуський якось трохи мене шкрябонув, але і я його теж… це коли ваша ясновельможність нас обох під замок посадив. А з інших, можливо, пан Підбип’ята переді мною не поступився б, бо має надлюдську силу, і, мабуть, іще Кушель, якби мав гостріше око.

— Не вірте йому, ваша ясновельможність, — утрутився Заглоба, — ніхто супроти нього встояти не може.

— А Богун довго тримався?

— Важкувато мені з ним довелося, — відповів пан Міхал. — Він і в ліву руку шаблю перекидав.

— Богун сам мені розказував, — докинув Заглоба, — що для вправляння цілісінькими днями із Курцевичами бився, та й сам я у Чигирині бачив, як він з іншими рубався.

— Знаєш що, милостивий пане Володийовський, — з удаваною серйозністю звернувся до рицаря князь, — їдь під Замостя, виклич на герць Хмельницького й одним махом визволи Річ Посполиту від усіх бід і нещасть.

— Із наказу вашої ясновельможності поїду, якби тільки Хмельницький захотів зі мною зітнутися, — відповів Володийовський.

На що князь:

— Ми жартуємо, а світ гине! Але під Замостя, добродії, ви й справді мусите поїхати. Я дістав відомості з козацького табору, що тільки-но оголосять про обрання королевича Казимира, Хмельницький зніме облогу й відступить в Україну, і вчинить так зі справжньої або вдаваної до його величності любові, або ж тому, що під Замостям його могуть нам легко зломити. От тому їдьте і сповістіть Скшетуському, що сталося, нехай вирушає на пошуки князівни. Скажіть йому, нехай із моїх хоругов при старості валецькому візьме собі стільки людей, скільки для його експедиції знадобиться. А втім, я йому через вас пошлю дозвіл на відпустку і дам листа, бо в мене аж серце болить, що йому ніяк не усміхнеться щастя.

— Ваша ясновельможність для всіх нас як батько рідний, — мовив Володийовський, — і ми тобі до скону вірою і правдою служитимемо.

— Не знаю, чи не голодна у мене невдовзі настане служба, — сказав князь, — якщо всі мої задніпровські маєтки пропадуть. Але поки вистачає, поти що моє, те й ваше.

— О! — вигукнув пан Міхал. — І наші голяцькі маєтки завжди належатимуть вашій ясновельможності.

— І мої теж! — додав Заглоба.

— Поки що в цьому нема потреби, — ласкаво відповів князь. — Сподіваюся, якщо вже я усе втрачу, Річ Посполита хоч про дітей моїх не забуде.

У князя, коли він це казав, певно, була мить ясновидіння. Річ Посполита через кільканадцять років таки віддала його єдиному синові найліпше, що мала, — корону, але тим часом Ієремії й справді загрожувала втрата його величезного багатства.