Вогнем i мечем. Том другий

арешті під склепінням варшавського кафедрального собору зазвучало «Te Deum laudamus»[42] і «Монарх почав правити», били дзвони, вдарили гармати — і духом почали сповнюватися усі серця. Скінчився час безкоролівства, час заколотів і тривоги, тим страшніший для Речі Посполитої, що це була пора загального краху. Ті, хто тремтів на саму думку про небезпеки, що нависли над країною, тепер, коли вибори відбулися з дивовижною одностайністю, глибоко зітхнули. Багатьом здавалося, що безприкладна громадянська війна минула раз і назавжди і новому королю залишається тільки вчинити суд над винними. Сподівання ці підкріплювала й поведінка самого Хмельницького. Козаки під Замостям, запекло штурмуючи замок, однак уголос заявляли, що підтримують Яна Казимира. Хмельницький через ксьондза Гунцеля Мокрського посилав його величності листи, сповнені вірнопідданства, а через інших посланців — покірні прохання про ласку для себе і Війська Запорозького. Відомо було також, що король, у згоді з політикою канцлера Оссолінського, прагне зробити козакам значні поступки. Як колись, до розгрому під Пилявцями, всі говорили тільки про війну, так тепер слово «мир» було у всіх на вустах. Гадалося, що після стількох поразок Річ Посполита нарешті відітхне і під новим королем загоїть усі рани.

Наостанку до Хмельницького з королівським листом виїхав Смяровський, і невдовзі розлетілася радісна звістка, що козаки знімають облогу із Замостя й відступають в Україну, де спокійно чекатимуть королівських розпоряджень і ухвали комісії, яка має вивчити їхні претензії. Здавалося, що після грози над краєм зійшла семибарвна веселка, провіщаючи тишу і спокій.

Щоправда, не бракувало неприхильних ворожінь і передбачень, проте серед сприятливого благополуччя на них ніхто не звертав уваги. Король поїхав до Ченстохови, аби перед усім подякувати небесній заступниці за обрання на трон і ввірити себе її подальшій опіці, а звідти вирушив до Кракова на коронування. За ним потяглися й сановники. Варшава спорожніла. У ній лишилися тільки exules[43] з України, котрі ще не сміли повертатися до своїх зруйнованих маєтків, або ті, котрим вертатися не було по що.

Князь Ієремія, як сенатор Речі Посполитої, мусив супроводжувати короля, а Володийовський і Заглоба на чолі однієї драгунської хоругви вирушили швидким маршем до Замостя, щоб повідомити Скшетуському щасливу новину про пригоду з Богуном, а далі укупі з ним вирушити на пошуки князівни.

Пан Заглоба покидав Варшаву не без деякого жалю, бо у цьому з’їзді незліченної кількості шляхти, у передвиборній метушні, у безперервних гулянках і бійках, які вони влаштовували удвох із Володийовським, йому було так добре, як рибі у воді. Але він тішився думкою, що повертається до життя діяльного, до пошуків пригод і можливості вдаватися до всіляких хитрощів, на які обіцяв собі не скупитися, та й, зрештою, він мав свою думку про небезпеки столичного життя, яку й поквапився викласти Володийовському: