Сутінки

— Думаю, ми владнаємо питання… — всередині Білена Петровича аж тіпало від обурення, люті і бажання вчепитися цьому нахабі в горлянку, та на обличчі зберігав потрібний ситуації вираз. — Вона залишиться… потім повернеться, і ми — поїдемо?..

— Саме так, розумний ти мій! — задоволено посміхнувся Коптенко і поляскав Шерстохвостова по щоці. - Іди зі своїм губастеньким і чекайте. Все буде чікі-чікі! Десь я тебе, одначе, бачив раніше…

Шерстохвостов відрахував п’ятнадцять тисяч доларів, повернувшись спиною до еколога, віддав гроші і, тремтячи від злості, вийшов на вулицю, де чекали помічники. Глибоко вдихнувши повітря, сказав суворим тоном:

— Галина Миколаївна, тепер від вас залежить, як швидко ми поїдемо далі! Залишаєтеся тут, аби поспілкуватися з приводу екологічного становища у країні! Це — завдання Партії, за яке ви ще й премію маєте. А могли б і просто героїчно загинути, ні за цапову душу. То: цінуйте! Ми чекаємо на вас у вагоні.

— Що ж… — навіть не стала пручатися журналістка. — Не перше завдання, а й не останнє!.. Постраждаємо за ідею, раз Партія наказує.

Вона повернулася через майже дві години, коли у приймачі Петрушки лунала пісня:

Несе Галя воду, коромисло гнеться,

А за нею Йванко, як барвінок, в’ється!

Була у пом’ятому одязі, трошки похитувалася, але п’яні очі світилися задоволенням:

— От паскудники!.. — захихотіла, прикладаючи пальчика до губ і мрійливо хитаючи головою з дещо розтрушеною копицею соломи затхлого кольору. — Утрьох, і разом… сперечалися зі мною, соромітники… Яка розпуста в нашій глибинці! Я навіть не уявляла собі… Але — такі вигадливі, особливо начальник!..

— Що ж дивуватися?! — аж підстрибнув на підлозі Петрушка. — Чого можна чекати від цього «Народного Шляху»?! Там же — одні націоналісти, євреї, русофоби та дисиденти! Я б таких…

— Охолонь! — недбало махнула на колегу представниця жіночої статі і почала вилизувати літери: — Вони такі ж «шляхівці», як ми — хунвейбіни. Коптенко — вчорашній КДБіст, вигнаний звідти за жорстокий садизм, любов до доносів і розтління великої рогатої худоби, а двоє інших — нещодавні комуністи місцевого розливу. їх позбавили партквитків бо п’яними співали вночі на цвинтарі «Вставай, проклятьем заклеймённый!», блукаючи з запаленими свічками. От за свічки й турнули з партії. А у «Шлях» встряли тому, що там більшість народу з тюрем і таборів — дисиденти, і їх ще не знають. То й хоче ця трійця зробити нову кар’єру, на новій хвилі. А коли в «Шляху» таких багато, вже недовго той «Шлях» проіснує…

— Це точно… Гарно починають, та… як то кауть… додай до меду гівна… — погодився Вілен Петрович, лежачи на соломі з руками за головою, і подумав, що Балига й тут приклав руку до політичного життя.

На наступній станції, неподалік Тернополя, її начальник, маленький та опецькуватий, був чимось схожий на одного роздобрілого українського гармоніста в гламурних окулярах, який завжди і скрізь стверджує, що має честь, хоча Шерстохвостов знає: там, де у порядних людей честь, у гармоніста — великий обвислий кендюх, до самих помідорів. Але, не від гармошки.