Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
Знає, бо разом з гармоністом закінчили Курси Крою та Шиття при КДБ СРСР.
Цей начальник одразу заявив, плотолюбно посміхаючись неголеною щокатою пикою і чухаючи хазяйство під кендюхом:
— Я чув, з вами їде дуже цікава співрозмовниця, та ще й — лікарка за освітою… То ми — домовимося, аби вона нам тут, у тісному колі… розповіла про політично-медичне становище, оголивши важливі деталі?.. Ну і — конвертика дасте. Товстенького, як я…
— А який колектив? — насупився Вілен Петрович. — І — коли ми вирушимо звідси?
— Колектив невеликий, четверо, всі — давно не мали доступу до інформації, хоча дуже полюбляють… свіженьке. А вирушите за розкладом, як і треба.
— Ну, добре… але ж… не ставте жінці запитання всі і одразу, гуртом…
— Ні-ні-ні, ми — поодинці будемо питати, хіба що… хтось, нетерплячий, вклиниться… — розвів гармонійними руками і зареготав начальник.
Цього разу при поверненні Галини Миколаївни з приймача лунало:
Так вони і їхали, на кожній станції посилаючи Галину Миколаївну залагоджувати всі проблеми: слава про неї впевнено бігла попереду потяга.
У Івано-Франківській області, на перегоні Козова- Рогатин, поїзд серед ночі раптом зупинився, шиплячи парою, гримаючи буферами і скавчачи гальмами. Запала коротка тиша, а потім у двері розмірено і спокійно загупали чимось важким, металевим.
Вілен Петрович мотнув убік головою, і Петрушка хлоп’ям кинувся відсувати важкі двері, а журналістка, вона ж — санлікар, зацікавлено підняла розпатлану голову Горгони.
За дверима, у світлі смолоскипів, серед поля, застигла велика мовчазна юрба неголених і бородатих людей, озброєних від німецького МП-40, якого всі чомусь називають «шмайсером», до старих совєтських ППШ: дехто у військовому, багато — у цивільному. Попереду юрби впевнено стояв досить стрункий чорноволосий чоловік, у поношеному, але охайному одязі, вдивляючись чіпким поглядом у прочинені двері:
— Слава Україні! — гордо, з викликом сказав, неначе провокуючи.
— Слава героям!.. — тихенько дзявкнула з дальнього куточка журналістка.
— Помовч!.. — суворо звелів ватажок. — Не ганьби щирі слова, стерво!.. Бо ти повинна кричати «Слава КП СС!»
— Хто такі будете і звідки взялися? — здивовано зашльопав губами Петрушка, гордим рухом відкидаючи п’ятірнею назад своє густе, пещене волосся: він чомусь засумнівався, чи треба саме зараз говорити про вирішальну роль КПРС у прогресі всього людства.
— Мене звуть Степан Бандера, як чули… А прийшли у ваш світ — з людської пам’яті. І будемо приходити, доки не щезне останній комуніст з нашої землі, - якусь мить він помовчав. — Знаю, що везете партійні скарби… на яких кров мільйонів закатованих, розстріляних, загиблих і померлих від голоду українців, росіян, євреїв — всякого люду. Везете, аби надійно сховати, сподіваючись повернутися колись до влади, що сьогодні вислизає з ваших брудних по плечі, рук… То знайте — не станеться цього! Підете в небуття і згинете у вічності, залишившись у пам’яті людей шакалами і гієнами, чим ви були і є!..
— Що ви таке кажете?! Ми веземо… Самі погляньте що… Які там скарби, у нас — лайно, заглянете, понюхайте… — Петрушка ладен був вистрибнути з самого себе, аби повірили. Йому навіть заціпило від хвилювання. Бо вмить зрозумів, на рівні підсвідомості: тут не жартують, тут — серйозно. До смерті.
— Ми веземо… сировину… — з’явився у дверях і Шерстохвостов, нічого не розуміючи, але відчуваючи небезпеку і шалену напругу. — Для заводу в Одесі… А ви — про якісь скарби… Хіба ми схожі на багатіїв, як то кауть?..
Степан зневажливо посміхнувся:
— Як були зажди брехливі, так і… І вже геть засмерділа ваша влада. Як і цінності ваші, наскрізь смердючі! — Бандера з презирством похитав головою і сплюнув убік запашних вагонів. — Думав, заберемо все, бо воно належить нашому народу, але ви, комуняки, увесь набуток наш так спаскудили, так обгидили, так перетравили у своїх крокодилячих шлунках, що… хай вже він вам і залишається! А ми будемо здобувати своє, чисте й незаплямоване. І збудуємо нову державу, на вірі в себе і любові до ближнього. Вірно я думаю, брате Шухевичу? — Степан звернувся до застиглого дещо позаду, молодшого за нього, довгоносого чоловіка у військовому френчі незнаної належності, з тризубами у петлицях, простоволосого і задумливого.