Світ не створений
- Автор: Лаюк Мирослав
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-575-9
- Переводчик: Мирослав Лаюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Світ не створений». Краткое содержание книги:
— Син-син-син-син-син-син-син.
Вони відчалювали все далі й далі від берега, щоб переправитися туди, де їх ніхто не дістане. Бритоголові потягли Артура в ліс.
Інна розгублено втуплюється в ніс човна. Думки розбігаються, як краплі ртуті з розбитого термометра. Угорі сяють щасливі й нещасливі зірки — не тому, що хочуть комусь щось насвітити, а тому, що не світити не можуть. Унизу відсвічує брудна байдужа вода, з якої час від часу вистрибують риби, як маленькі дельфіни.
І в момент, коли дно човна гупає об інший берег, Інна розуміє: її поза й погляд, її ледь примружене ліве око — збоку нагадують юну Клаудію Шиффер на обкладинці журналу «L’Officiel» за серпень 1989-го (через дванадцять років після виходу цей глянець випадково потрапив їй на очі в купі мотлоху на задвірках Івано-Франківська і став іконою). І вона розуміє: попереду — все, позаду — нічого.
Паскудне світло (1839)
У першому поселенні на захід від гори Остричі над ранок скисло все молоко. У церкві на іконі Трирукої Богоматері з’явилися пахучі єлейні патьоки. У домі війта зі стіни зірвався недавно доставлений з Коломиї портрет імператора Фердинанда І. Люди прокинулися в тяжкому тягучому похміллі — навіть ті, хто не пробував узагалі нічого хмільного у своєму віддаленому від парші цивілізації житті.
Пив, звісно, Юра Палійчук, котрий вживає щодня й має від того синій, як камінна голубінка, ніс. Він ще й досі не прокинувся — спить у коров’ячому гної й рудих заростях щави за двадцять сажнів від власної хати. Пила й Василиха Кутащук на самотині — потім виходить зеленава розпухла морда в люди і каже, що то її зурочила щоразу інша сусідка. Пив з гостями й Василь Ілюк, який після шести дочок вчора нарешті хрестив сина. Пили вчора ті, які три весняні потоки можуть випити, і їм нічого не буде. Пило багато, може, навіть більше, ніж не пило. Але скроні боліли в усіх. Їх тисло то як горіх в зубах перед розколенням, то як бринзу, набивану в бербениці макогоном, то як миску, в яку крізь сито падає мука — поступово легко навантажує, ще більше, більше, ще — аж поки не поїде голова, як у дурного Антося.
Матвіїха Григоращучка вже помилася у відварі коріння оделену — не помогло. Іваниха Бойчучка на чоло приклала кріп і обмотала мокрою ганчіркою — біль не пройшов. Прокіп Рибарук, його жінка, батько, мати, дід і вісімнадцятеро дітей випили вивару з крокішу, але це не визволило їх. Навпаки, в усіх покрутило животи — і вони так бігали в ліс, що вже не встидалися під один кущ присідати. Навіть отець Петро, який прочитав окрему молитву на зцілення тіла, а також молитву від головного болю Івану Предтечі, не мав допомоги від заступників. Він розпростерся на ложі, йойкав і, мов хрестики й монети на зґарді, перебирав імена тутешніх, чий гріх міг до цього призвести.
І люди глянули на верхи, які завжди все кажуть: над горою Остричею небо зробилося злим. По-гнилому зяяло те непорозуміння, яким стало сонце, — раною із запеченою сукровицею по боках і струпом посередині. А трохи нижче — червона крапка; вона блимала, блимала, блимала. Сяйво проймало дощенту м’яке людське тіло, як дріт, що євреї для силець на дичину продають. Воно проходило наскрізь, на виході примотувало камінець, а потім по-катівськи тягло назад, збільшуючи поранення.
— От і кінець цього світу, — мовив старий Яким Шугай, котрий спустився до хати внуків і невістки, щоб сповістити про апокаліпсис.
Не чекаючи їхнього недовірливого відголосу, одразу піднявся на горб до хати, щоб готуватися до відходу. Заніс у хороми купу букових дров, виклав у піч увесь продимлений чорний посуд, заповнив його водою. Потім повитягував зі скрині нові штани, білу розшиту сорочку, розцяцькований богемським бісером, парчею й лелітками кептар. Дід виніс це надвір, щоб витрусити всяку міль і ґорґолицю, порох, землю й сморід.
Обтріпавши збирю й облаявши трьох малих негарних метеликів, що полишили у вовні лялечки, Яким ще раз глянув на небо й буркнув невдоволено під ніс. До свого похорону він почав готуватися ще тоді, коли вперше відчув тертя в кістках. Старий і труну сам вистругав — добротну, і хрестик для кришки йому на замовлення вирізьбили — штукарський, і все інше. Та тільки досі він не купив павичеве перо, аби заткнути в кресаню, у якій його ховатимуть. Треба бути гарним в останній раз. На зустріч зі Всевишнім треба добре штрамуватися, аби той не сказав, що ти не ґазда, а якесь пусте дрантя. Дід Яким, стискаючи нижню губу, глянув уперед на ліс, аби ще раз порівняти його красу з пером птаха, а також обуритися червоній точці над Остричею — «Ну що ти блимаєш!». І тут старий роззявив беззубого рота, ніби піч розкрив: