Світ не створений

Запах раптово розквітлих матіол стояв у повітрі, як мужик з биткою. Інна, Олександра, Льоня й Артур прямували утоптаною псами й лисами стежкою замість робити гак через бетонні доріжки.

Нарешті вони підійшли до найбільшої будівлі, оточеної зусібіч дубами-бодігардами. Сама вона формою спереду скидалася на блок сигарет.

— Гляньте, які тут величезні вікна — досі не вибиті.

— Бо не було нас!

— Моя тьотя, коли забирала трудову книжку, забула здати ключі, — в’язкою брязнув Артур.

— А я сподівалася, що ми зробимо це ефектно, — протягла Інна.

Олександра прикладала вказівний палець до губ — варто говорити тихіше. Артур безуспішно пхав ключ, але, певне, замок вже змінили.

— Доведеться бити вікно, — роззирнулась Інна.

— Не можна.

— Треба! — і вона вже тримала уламок бетону.

Артур перехопив її руку й стис так, що Інна випустила груду. Вона коротко реготнула.

А може, це ключ від інших дверей? Артур оббіг будівлю і за мить гукнув решту. Але попередив: обережно — тут усе заросло кропивою.

У найбільшому корпусі цього закритого порожнього санаторію ще нічого не розікрали — ні брунатних доріжок, ні меблів, ні навіть телевізора в холі. Правда, великий фікус під сходами на другий поверх печально по-тутанхамонівськи засох. Про нього геть забули, ніби про прив’язаного пса під час евакуації. Ліхтарик вихопив настінний годинник з нерухомими стрілками, а також крислаті роги лося, схожі на два велетенські дубові листки чи то на одного метелика-мутанта.

[Цю історію мусить перебити переказ фільму «Донні Дарко», а також оповідання «Руйнівники», згаданого у стрічці. Сновиді Донні примарюється велетенський демон-кріль Френк, котрий повідомляє підліткові про близький кінець світу. Одного дня хтось забиває сокиру в мерзенну скульптуру пса на території школи, а також затоплює будівлю. (Так, це робить Донні). І такий спосіб руйнування збігається зі способом знищення приміщення, описаним в «Руйнівниках» Ґрема Ґріна. В оповіданні — кілька хлопчиків у повоєнному Лондоні вирішують зруйнувати помешкання одного старигана. Настає день, коли власника довго не буде вдома. Хлопці вриваються в будинок і все руйнують: віддирають плінтуси, паркет, розбирають гвинтові сходи, розбивають посуд і перевертають меблі. Коли в матраці руйнівники знаходять гроші, то спалюють, бо вони — не грабіжники. Власне, у фільмі вчителька запитує Донні Дарко, чому ці хлопці, на його думку, не забрали грошей собі. Той відповідає, що це така іронія: руйнування є формою творення, діти хотіли подивитися, що буде після цього руйнування, вони хотіли хоча б щось змінити. Герою не встигають поставити уточнювальне запитання, адже в клас заходить новенька…І тут несподівано в оповідання повертається власник будинку. Хлопці замикають його в туалеті, що на дворі. Вони дають старому ковдру, пригощають булочками з маслом і сосисками в тісті. Удосвіта на зупинці, біля якої був дім, водій вантажівки заводить машину. Однак щось заважає йому рушити. Він виходить з кабіни й бачить, що до машини прив’язано канат, а на місці будинку — гора сміття. Водій визволяє власника дому з туалету. Старий кричить: «Мій будинок! Де мій будинок?!» А водій регоче, він не має нічого проти старого, однак просить погодитися, що це дуже смішно].