Жахослов [збірник]

«Ти можеш розповісти мені все, – сказала примара на сходах. – Дозволь мені пам’ятати її для тебе. Дозволь, я візьму собі маленьке блакитне авто, і блакитні черевики, і іменинний торт. Дай забрати всі ці дрібнички. Тобі вони більше не потрібні».

На мить я захотів погодитися. Більше ніж будь-чого в житті я бажав погодитися. Я почав розплющувати очі, збираючись сказати: «Так, гаразд, можеш забрати їх усі», – але навіть цієї миті я вже знав, що якби я глянув в обличчя цій примарі (якщо припустити, що в неї було обличчя), вона залишиться зі мною назавжди, може, до самої моєї смерті. А вона була ненаситна. Наче вовк, наче зла відьма з казки, вона була голодна і прагнула поласувати не лише моєю душею, але й моїми спогадами. І ця істота справді носила б її обличчя і ходила б по дому з кімнати в кімнату, сідаючи в крісло біля вікна, дивлячись вниз, у сад, а я забував би її, день за днем, і це було б нестерпно…

А тоді я побачив, як вхідні двері з тихим скрипом відчинилися. Мить я ошелешено дивився на них і бачив, як по той бік розливається сонячне світло, а тоді кинувся до дверей з усією швидкістю, на яку тільки здатні були мої каучукові підошви. Стукіт черевиків по кам’яних плитах оглушив мене, наче виття машини, що гальмує на повній швидкості…

У себе за спиною я почув скрик моєї матері. Високий, відчайдушний, жалісний скрик, від якого моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Водночас я відчув, як щось учепилося в мій рукав, але не озирнувся. Я вискочив за двері й вирвався назустріч сонцю. Двері в мене за спиною захряснулися, і це був певний знак того, що всьому край. Яскраве сонце заливало вулицю, і ніде не було жодної Дрібнички.