Жахослов [збірник]

Ідучи сходами вниз, я перевірив другий поверх і побачив його таким самим безлюдним, як і третій. Дві спальні, одна з великим двомісним ліжком і великим, на всю стіну, вікном, поділеним на окремі секції, ванна кімната з велетенською ванною, у якій можна було потонути. Ніякого одягу в комоді чи в одежній шафі, ніякого пилу на порепаних килимках чи старих темних меблях. На одній стіні висіла картина: дама в довгій сукні, з темним кучерявим волоссям, як у моєї матері. Але на її обличчя падала тінь, воно здавалося розмитим, тому я не міг збагнути, хто ж це насправді.

Чомусь картина мені не сподобалася. Не сподобалася й інша, на сходовому майданчику, – тьмяно освітлений портрет якоїсь літньої особи, такий самий розмитий і безликий, наче по ньому пройшлася чиясь велика долоня. Ось що, мабуть, трапляється, коли хтось помирає: обличчя на його портреті зникає, як ім’я на могильній плиті. Я запитував себе, чи згодом мамине обличчя так само зітреться з моєї пам’яті. І подумав, що з плином часу так, напевно, і станеться.

Краєм ока я бачив, як щось метнулося зліва направо. Тут було безліч Дрібничок, що теж мене непокоїло. Ця видала легкий звук, схожий на дріботливе хихотіння, – наче знала, що їй вдалося мене налякати. Я пішов униз. Відчинив двері до вітальні. Тут теж було безлюдно. Великий порожній камін, стіни, обшиті дубовими панелями, знову така сама підлога, наче на піратському судні, – я навіть відчував, як вона хитається й провалюється під ногами. Далі йшла їдальня з довгим дубовим столом і багатьма стільцями, потім кухня із шафкою, заповненою біло-блакитною порцеляною. Тут теж висіли портрети чоловіків і жінок у старомодному одязі, але на жодному з них не було обличчя – лише той самий змазаний відбиток долоні замість людських рис. Двері на кухню прикрашало панно під засмальцьованим склом: зображення двох херувимів з крильцями. Я згадав, як дідусь казав мені, що моя мати тепер з янголами. Але навіть янголи в цьому домі були безликі, і під їхнім кучерявим волоссям не було нічого, крім порожнечі.

Маленька блакитна машинка чекала на мене за дверима. Я бачив її крізь скло. Але двері кухні були замкнені і, певно, взяті на засув, і я не міг відчинити їх. Повз мій лікоть чкурнула Дрібничка, мало не зачепивши мене, та я був досить спритним і встиг обернутися. Я знов почув той самий смішок, цього разу з їдальні, і уявив, як Дрібнички стежать за мною – може, причаївшись у тому старому темному каміні (тіні надавали йому зловісного вигляду, а ще він був такий великий, що в ньому, здавалося, можна було засмажити цілого бика).

Я помітив іще одну вазу з пролісками на поверхні столу. Мені було цікаво, хто приходить розставляти квіти в будинку, у якому ніхто не живе. А тоді я збагнув дещо: оглядаючи будинок, я не побачив у ньому дзеркала. Жодного. Навіть у ванній чи на туалетному столику в спальні. Не було ні дзеркал, ані годинників – наче сам час утратив обличчя в цьому будинку, остаточно припинивши свій плин.