Жахослов [збірник]

Я похитав головою.

– Ти привид, – сказав я.

«Привидів не існує. Лише сни і спогади. Ти ніколи не помреш по-справжньому, доки є хтось, хто тебе пам’ятає. Тож дай мені обличчя. Я знаю, ти здатен».

– То ось що ти зробила з картинами? – сказав я. – Украла їхні обличчя?

Тінь на сходах зітхнула.

«Я не краду, я позичаю, – промовила вона. – Ви, люди, так легко забуваєте. Рік чи два – щонайбільше десять – і вони починають мерхнути. Але ти пам’ятаєш обличчя твоєї матері. Дозволь мені поносити його, хлопчику. Дай мені знову побачити світ…»

Я подумав про матір і спробував пригадати форму її обличчя, блакить її очей.

«Дозволь мені поносити її обличчя, хлопчику».

– Ти не станеш моєю матір’ю, – сказав я.

«Я могла б, якби ти мені дозволив».

Я згадав почуту в бабусиному будинку казочку про вовка, що підстерігає маленьку дівчинку, аби з’їсти її. Я опустив погляд на свої блакитні черевики.

«Що, якби ти міг повернути її? – Голос лунав тихо й ласкаво. – Якби ти міг повернути її, лише на мить, що б ти зробив тоді? Що сказав би?»

Я заплющив очі. Щось ворухнулося. Я відчував аромат її парфумів, тих самих парфумів із запахом дикого гіацинта, якими вона завжди користалася, чув звуки її кроків на дерев’яних східцях.

«Я знаю, що ти хочеш бачити мене, – промовила вона. – Я знаю, що ти хочеш мені сказати».

І вона мала рацію. Я хотів перепросити за черевики, ті дівчачі черевики з пряжками. Вона купила їх мені на день народження, щоб я взув їх на свято, але я знав, що мої друзі сміятимуться, тож навíдруб відмовився.

«Не будь дурним, – казала мати. – Це не дівчачі, а святкові черевики. Принаймні поміряй їх. Заради мене!»

Я похитав головою. Заплющив очі й затамував подих.

Моя мати зітхнула.

Я міг так порадувати її тоді, думав я. Я знав, що черевики коштують чимало. А потім вона сіла у своє маленьке блакитне авто і поїхала купувати мені іменинний торт, і я навіть не поцілував її на прощання…

– Не буду. Не буду. Я тебе ненавиджу! – натомість вигукнув я.

Таке маленьке слово. Така дрібниця. Але тепер воно переслідувало мене скрізь. Думка про те, що якби я взув ці черевики, якби зупинив її, щоб поцілувати на прощання, якби якась із цих дрібничок попередила те, що станеться далі, – то вантажівка не розвернулася б на тому перехресті, маленьке блакитне авто не занесло би прямісінько під причіп, а іменинний торт на задньому сидінні не став би липким місивом…

Усе це сталося за лічені секунди. Які теж являли собою нікчемну дрібничку на шкалі часу. Я запитував себе, як подібні дрібниці могли мати настільки значну вагу.