Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр
- Автор: Харук Андрей Иванович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-71-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на всіх, хто цікавиться історією України.
На озброєнні розміщених в Галичині частин знаходилась далеко не нова в моральному і зношена в фізичному відношеннях техніка. Перш за все, це двомісні біплани-розвідники «Ганза-Бранденбург С.». Спроектовані в Німеччині визначним конструктором Ернестом Хейнкелем, такі машини будувались у двоєдиній монархії заводами «Фенікс» та «Уфаг». «Бранденбурги» відзначались легкістю пілотування, непоганими злітно-посадочними якостями та відносно значним бойовим навантаженням. Останні серії таких машин мали двигуни потужністю 200–230 к.с., однак в Галичині документально підтверджено лише наявність апаратів зі значно слабшими 160-сильними моторами «Австро-Даймлер» — серії 27 (виробництва «Фенікс») та 64 («Уфаг»). Літаки «Ганза-Бранденбург С. І» озброювались турельним кулеметом «Шварцльозе», а також могли нести 100–150 кг авіабомб. Приблизно відповідали їм розвідники «Ллойд С. II» і «С. III», які теж зустрічались в Галичині. Імператорсько-королівські повітряні війська мали на озброєнні й винищувачі типів «Ганза-Бранденбург D.», «Альбатрос» та «Фоккер» різних модифікацій, однак факти використання цих літаків українською авіацією не встановлені.
Відзначимо, що спільною рисою для усіх австро-угорських літаків (як, зрештою, і німецьких, які з 1919 р. теж з’являються на озброєнні української авіації) було використання рядних двигунів рідинного охолодження (т. зв. «автомобільного типу») — важчих, але потужніших і надійніших за поширені в російській та французській авіації ротативних (повітрянного охолодження) мотори.
Військово-повітряні формування доби Центральної Ради (березень 1917-квітень 1918 рр.)
Національно-визвольний рух, що розгорнувся в Україні після Лютневої революції, не міг оминути і російську армію, в якій перебувало на службі кілька мільйонів українців. Спочатку тилові гарнізони, а згодом і фронтові частини охопило могутнє національне піднесення, яке було стихійним на перших початках, але поступово набувало все більш організованих форм. У березні 1917 р. в Києві виникло дві військові організації, які ставили своїм завданням сприяти створенню Збройних Сил України: Організаційний комітет для формування Українського війська та Військовий клуб ім. гетьмана Полуботка. Першочерговою вимогою цих організацій стала українізація армії, тобто виділення військовослужбовців-українців в окремі частини. Однак цілий ряд факторів, а насамперед — розпорошеність сил і неоднозначне ставлення різних складових українського національно-визвольного руху до військових проблем, ускладнювали вирішення цього завдання. Для подолання цих проблем «Клуб ім. гетьмана Полуботка» висунув пропозицію скликати Всеукраїнський військовий з’їзд. З’їзд, який проходив в Києві на початку травня 1917 р., зібрав близько 1000 делегатів, що представляли 1 млн. солдатів-українців. Однією з головних його ухвал стало рішення про організацію єдиного керівного органу, що мав би координувати й очолити українське військове будівництво. Ним став «Український генеральний військовий комітет» (УГВК). До складу цієї установи в різний час входили і представники військово-повітряного флоту: підполковник В. О. Павленко, командир 1-го повітроплавного дивізіону полковник О. М. Пилькевич, пілот 10-го винищувального авіаційного загону рапорщик М. М. Полозов та майстер Центральної аеронавігаційної станції в Києві солдат С. Г. Колосов. Використовувались вони на відповідальних становищах, зокрема, Пилькевич і Полозов 10 серпня 1917 року були призначені представниками УГВК при Головному управлінні російського Генерального Штабу.
Nieuport-ХХІ одного з авіазагонів Південно-Західного фронту. Стерно поворотів хвостового оперення розфарбовано в національні російські кольори: білий, блакитний, червоний.
Процес українізації був властивим для частин усіх родів зброї, але інтенсивність його була неоднаковою. Найбільш активно цей процес розгортався в піхоті, кавалерії, деяких артилерійських підрозділах. В той же час авіаційні частини значною мірою лишались осторонь національного руху. Пояснити таке становище можна кількома причинами. По-перше, в авіації служило відносно небагато національно свідомих офіцерів-українців, котрі могли б очолити українізацію. По-друге, рядовий склад авіації з огляду на специфіку служби, традиційно комплектувався переважно робітниками з центру Росії та русифікованих українських промислових районів. Зрозуміло, що серед них українська національна ідея не могла знайти багатьох прихильників. Гальмувався національний рух і розпорошеністю особового складу авіації по відносно невеликих підрозділах, що перешкоджало гуртуванню військовослужбовців-українців. В тих же частинах, де українців було порівняно багато, все одно переважав російський елемент, котрий часто зводив нанівець зусилля по українізації, буквально тероризуючи особовий склад. Типовим прикладом цього може служити ситуація в розташованому у Полтаві 6-му авіаційному парку. Як повідомлялось в телеграмі до Центральної Ради від 17 червня 1917 року, в цій частині було майже 400 українців, але внаслідок російської агітації усі вони «бояться визнати себе такими».