Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
* * *
18 брюмера Адольфа Гітлера застало Музіля в Берліні. Пам’ятаємо, ще в «Тьорлесі» він дещо подібне передбачив і відтворив — хай і в зменшеному, суто приватному вигляді, — атмосферу майбутніх нацистських концтаборів. Отож ні підпал рейхстагу, ані наступні репресії його не вразили, оскільки не були для нього, на відміну від багатьох інших людей його кола, цілковитою несподіванкою. Висловлюючи в щоденнику своє ставлення до цих подій, Музіль обмежується холоднуватими сентенціями: «Німці охоче дозволяють дурням керувати собою…», «Одна людина завоювала цілий народ!» або: «Досвід підказує, що з комуністичними інтелектуалами інакше не впоратися, крім як засадити їх під замок». Юридично він іноземець, особисто йому ніщо не загрожує (фашистський Калібан не пізнав себе в дзеркалі, підставленому «Тьорлесом»), і він спостерігає, дещо відсторонено, але не без напруження. Гітлер та його поплічники йому нецікаві. Він спостерігає за деякими людьми свого кола, за їх сумними метаморфозами: «Три дні тому палав рейхстаг. Вчора вийшли надзвичайні закони проти КПН і СДПН. Нові люди діють грубо. В колах, з якими я стикуюся, спочатку — загальне інстинктивне почуття обурення цим ляпасом правді, свободі й т.д. Це реакція ліберального виховання, одержаного цими людьми. Вчора, після того, як Герінг виклав по радіо спокійним, приязним, мужнім голосом причини вжитих заходів, фрау Вітте вже помітно вагається. «Якщо правда, що КПН таке готувала, тоді це справді жахливо!» Гіпотетичне в цій фразі перебуває в процесі скорочення. Відчуття, що нововведення не будуть аж такими поганими й загалом настане певне звільнення від того, що підсвідомо пригнічувало, перебуває в процесі зростання. Враження рипучої незгоди справляє лише прислуга, хоча вона й мовчить».
«Блискучий розум» ще два-три дні тому вважав, що слід «надати себе в розпорядження», вбити Г. (Герінґа. — Д.З.), сьогодні йому вже спадає на думку, що співпрацювати з комуністами неможливо… «Блискучий розум» — просто буржуа, якого не обсідають клопоти стосовно власного існування».
Цей щоденниковий запис цікавий в багатьох відношеннях. Причому найменше як свідчення очевидця: Музіль знав і бачив далеко не все; адже були й ті, хто чинив опір, боровся, хто, ненавидячи режим, покидав Німеччину. Запис цікавий як ключ до самого Музіля. Тут він увесь — його погляд на життя, його стиль ставлення до нього. Стиль цей — іронія, що переростає в злу, гостру сатиру. Він притаманний і «Людині без властивостей». І потім, як і в цьому романі, Музіль вивчає не так режим, державу, одне слово, владу в безпосередньому вияві, — як її відбиття в людях: дивіться, як вони змінюються під її тиском, точніше, як влада видобуває з самого дна їхніх душ саме те, що готове до неї пристосуватися, вібрувати з нею в унісон.
Ще у відомому нам есе «Нація як ідеал і як дійсність» Музіль писав: «Я думаю, що пережите 1914 року навчило багатьох, що людина з етичного погляду — це щось майже безформне, несподівано пластичне, на все здатне. Добре й зле коливається в ній, як стрілка найчутливіших ваг. Можна припустити, що в цьому сенсі все ще погіршиться…». Музіля дратували Франк чи Верфель, котрі вигукували: «Людина є добра!», дратували прекраснодушністю, наївністю. Але сам він не був мізантропом.
У 1923 році він працював над есе «Німецька людина як симптом». Полемізуючи тут з модними тоді апокаліптичними пророцтвами (невдовзі перед тим вийшов і набув гучного розголосу «Присмерк Європи» Освальда Шпенґлера), Музіль писав: «Пролилося море нарікань на нашу механістичність, нашу безбожність, схильність до розрахунку… за винятком соціалізму, всі шукають рятунку в реґресі, у втечі від дійсности… Мало хто розуміє, що всі ці явища привнесуть нову проблему, яка ще не має (не здобула!) рішення». Відсутність розуміння цього призводить, за Музілем, до фатального наслідку, а саме: до розриву між гуманізмом і реальністю. Гуманізм мислиться можливим лише в «романтизованій» атмосфері дотехнічної ери: або він, або холодний позитивізм, чужий всякому людському теплу. «Гроші є мірою всіх речей… — пише Музіль, — людський вчинок більше не є мірою». Така система відношень заохочує, плекає і водночас експлуатує егоїзм: «Я дам тобі нажитися, щоб самому нажитися ще більше, або я дам тобі нажитися ще більше, щоб самому бодай що-небудь ухопити, — ці хитрування розважливого паразита — душа найпорядніших ґешефтів…». Водночас Музіль визнавав, що «це найбільш міцна й еластична форма організації з тих, що були створені людьми досі…»; вона по-своєму конгеніальна технічній ері.