Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
Тривалий час Музіль дуже бідував, живучи на межі злиднів. У його архіві зберігся сповнений трагізму документ під назвою «Далі я не можу». Зацитуємо його: «Гадаю, мало є людей, що ледь животіють у такій, як я, невлаштованості, коли, звичайно, не брати до уваги самогубців, долі яких мені навряд чи пощастить уникнути». Цей відчайдушний зойк був почутий і постало щось на зразок товариства добровільних жертводавців (одним з ініціаторів був, як зазначалося вище, Томас Манн, організатором — професор Курт Ґлазер, директор Державної бібліотеки мистецтв у Берліні). Матеріальний стан письменника дещо поліпшився, але гордість його була вражена — гордість людини й митця, котрий знав собі ціну.
Музіля, — я вже згадував це, — мучили два взаємовиключні почуття: зневага до слави, визнання, й пекуча заздрість до щасливіших, як йому здавалося, колег — Томаса Манна, Фойхтванґера, Леонгарда Франка, Стефана Цвайґа, Йозефа Рота, найпаче ж — до Франца Верфеля й Антона Вільдганса. Він навіть запевняв, нібито в 1931 році переїхав з Відня до Берліна на знак протесту проти того, що австрійці оголосили покійного Вільдганса «великим поетом»; насправді ж Вільдганс помер лише 1932 року. Він узагалі не був приємною людиною, цей Музіль, — жовчний, хворобливий, змучений, особливо наприкінці життя. Стоїцизм давався йому нелегко, і в стані роздратування він був здатний на щось лихе: скажімо, звинуватити Броха, з яким приятелював, мало не в плагіаті…
А проте секрет письменницького успіху цікавив його і як теоретична проблема; свого часу він мав намір писати на цю тему книжку. Його власна доля могла би слугувати в ній одним із яскравих неґативних прикладів. Уже публікація «Тьорлеса», як знаємо, зробила Музіля відомим. І якщо критика без особливої доброзичливости зустріла новели з книжки «Поєднання» (1911), то гучний, скажімо так, успіх «Трьох жінок» (1924) може розглядатися як певна компенсація. В 1932 році за п’єсу «Мрійники» Музілю було присуджено Кляйстівську премію, в 1924 — Художню премію міста Відня, в 1929-му — премію Герхарта Гауптмана. Після того, як 1929 року вийшов у світ перший том «Людини без властивостей», знавці визнали Музіля тим митцем, котрий зробив для німецької літератури не менше, ніж Пруст для французької; Т.Манн назвав цю книжку «художнім почином, надзвичайне значення якого для розвитку, піднесення, одухотворення німецького роману поза всяким сумнівом»; для Арнольда Цвайґа Музіль є «втілення того кращого, що спроможна дати австрійська література»; Брох сказав, що Музіль належить до «абсолютних епіків світового формату». Отже, він аж ніяк не був обійдений увагою. Але — у вузькому, в найвужчому колі. За життя він так і не став письменником модним, так і не здобув прихильности публіки.
Беззаперечно, книжки Музіля не відзначаються простотою й приступністю. Зокрема — «Людина без властивостей». Втім складність «Зачарованої гори» не завадила її авторові стати письменником широковідомим і високооплачуваним. Але між Маном і Музілем є істотна відмінність: Музіль, як і чимало хто з австрійців, був у певному розумінні літератором «непрофесійним».
Закони моди поширюються й на виробництво культурних цінностей. Письменник за таких умов змушений регулярно (бодай кожні три-чотири роки) «оновлюватися», випускаючи в світ книжку. Не тільки з міркувань фінансових, а й рекламних: щоби про нього не забули. Музіль же публікувався мало, бо писав повільно й важко, а в ході накопичення досвіду й удосконалення майстерности — дедалі повільніше й дедалі важче: зростала його вимогливість до себе й непомірними ставали завдання, які він собі ставив. Зростали й сумніви у правильності обраного шляху.
Услід за першим томом «Людини без властивостей» видавець Ернст Ровольт (з цілком зрозумілих комерційних та й дружніх міркувань) хотів якомога швидше опублікувати другий. Але Музіль ніяк не вкладався в терміни, зумовлені угодою. Ровольт просив, погрожував, зрештою, припиняв авансові виплати, потім, зглянувшись на бідування автора, сам їх поновлював. Нічого не допомагало. Музіль хотів працювати швидше (адже йому конче потрібні були гроші!), намагався підкоритися вимогам ринку — і не зміг. Єдине, чого видавець домігся, так це згоди, мало не силком вирваної, на випуск в 1933 році перших тридцяти восьми розділів другого тому. А коли наступні двадцять розділів не вдалося видати в 1938 році у Відні через «аншлюс», письменник, хоч і позбавлений засобів до існування, зітхнув з полегшенням: він не вважав ці розділи цілком завершеними, та й взагалі, на його думку, роман краще видавати цілком, коли він буде дописаний.
У 1936 році Музіль несподівано одержав пропозицію скласти невелику книжку зі своїх ранніх речей малого жанру — творів, розпорошених по старих журналах, а частково й зовсім не публікованих. Він назвав її «Прижиттєва спадщина». Це був натяк на його становище в літературі, на ставлення до нього преси й публіки — шанобливе й водночас позбавлене живого інтересу. Так зазвичай ставляться до гідних поваги небіжчиків. У короткому передньому слові Музіль писав: «Епоха, яка спородила взуття на замовлення, виконуване з готових деталей, і конфекційний костюм з індивідуальною підгонкою, здається, намірилася створити й поета, складеного з готових зовнішніх і внутрішніх частин. І поет, який створив себе за власною міркою, вже майже повсюдно перебуває в глибокому відриві од життя, і його мистецтво має те спільне з небіжчиком, що вони обидва не потребують ні даху над головою, ні їжі, ані питва. Ось так прижиттєвість сприяє спадщині. Це й справило вплив на назву й виникнення сеї книжчини».