Людина без властивостей. Том I

За дивним, хоча й аж ніяк не містичним, збігом обставин «Прижиттєва спадщина» — остання книжка, яку готував до друку сам Музіль. Потім настала шістнадцятирічна пауза, під час якої письменник якось непомітно відійшов у кращий світ: у «Франкфуртер цайтунґ» некролог складався з двадцяти одного слова, швейцарські газети були трохи щедрішими. А проте, ще в 1940 році, Музіль, коли жодна газета не відгукнулася на його шістдесятиріччя, сказав: «Усе виглядає так, ніби мене вже нема…»

Німецький літературознавець Г. Арнтцен у статті «Роберт Музіль і паралельні акції» назвав ще одну — цього разу ідеологічну — причину того прижиттєвого забуття, яке огортало письменника. Кажуть, така доля кожного письменника, який випередив свій час; Арнтцен із цим незгодний: «це не була доля, це були «паралельні акції», так звані обставини. їхньою волею Музіль залишався в тіні. Й такою була їхня воля не тому, що Музіль випередив свій час, а тому, що він ішов за ним слід у слід. За це час його й іґнорував». Адже Музіль, вважає критик, у романі «Людина без властивостей» створив «чи не найзначнішу епічну сатиру в німецькій літературі нашого століття».

Посмертна слава Музіля, здавалось би, суперечить уявленню про нього як про сміливого критика системи, якого бояться й тому замовчують. У 1952 році Адольф Фрізе перевидав повністю «Людину без властивостей», та ще й з усіма чернетками, варіантами, нотатками, в 1955 — опублікував «Щоденники, афоризми, есе й промови», в 1957 — «Прозу, драми, пізні листи». Розпочинається музілівський ренесанс, можливо, не такий бурхливий і хворобливий, як кафкіанський, але все ж досить прикметний. Провадиться робота над рукописними архівами, їх систематизацією, науковим коментуванням, їх випуском у світ (в 1976 р. з’явилися два величезних томи «Щоденників», у 1978 — дев’ятитомне зібрання творів і т.п.). Симптоматичнішою є офіційна рецепція. Музіля підносять над усе. Музілю курять фіміам. Але, за словами вже згаданого Г. Арнтцена, «рідко траплялося, щоб творчість якого-небудь письменника, забутого сучасниками, так швидко огорталась забуттям слави… У письменника Музіля виривали кігті й зуби й видавали його за таку собі милу тваринку, зіткану з містики й іронії, з оксамитними лапками й граціозними рухами». В центрі уваги охоронного літературознавства опинялося те, що так чи так пов’язувало письменника з декадансом або могло бути витлумачене як такий зв’язок. Усе це й стало насправді специфічною формою забуття…