Чорний замок Ольшанський

На кожному поверсі у нас по дві квартири. Почну, звичайно ж, з мого поверху. Він найважливіший не тільки в цій повісті, але й загалом. Земна куля крутиться довкола егоцентризму.

Двері навпроти дверей живе зі мною Адам Петрович Хилинський, який часом запрошує мене пограти в шахи і випити чарку коньяку. Прізвисько його — «полковник у цивільному» (моє чомусь Тоха, так називають нас усі фраєри двору).

Хто він? Невідомо. І я знаю це краще за інших, бо він кілька разів, знаючи про мої «історичні детективи» і, можливо, читаючи їх, розповідав мені різні випадки з метою, що от би й мені, те й те написати та зробити, бо пишуть і роблять нецікаво й мало. А я не мастак на такі справи, то я відмовчувався.

Я дивлюся на нього не так, як сусіди. Мені він здається таким собі «Абелем у відставці». Може, воно й справді так? Хто знає? Я його не розпитую. І він не скаже. Знаю тільки, що квартиру — на гіршу десь виміняв: «Що мені, я один. І цієї б забагато, аби не книжки та фотографії».

Це єдиний мій друг у під'їзді. Не друг, власне, а приятель по шахах, по самотній чоловічій випивці. Не часто тільки. Бо метод життя в нього дивний. Буває, що вдень спить. А ночами чортзна-де. Часом місяць-два нема вдома. Завітає на годину — і знову нема.

Я не розпитую про його роботу, коли сам не згадає чогось. По-перше, не знаю, про що можна запитати. По-друге, не знаю, що може відповісти, і не хочу ставити чоловіка в незручне становище. По-третє, взагалі не люблю ніяких установ, навіть лікарень. Жах! Обличчя хворих, плювательниці, сморід. Ще з довоєнного дитинства, з криваво-червоного плаката біля зубної лікарні.

Тільки на квартирі я можу завести з кимось знайомство. Ка службі людина не сама по собі, не та особа, яка тільки й цікавить мене. Навіть із своїм шефом я розговорився тільки тоді, коли він запросив мене в гості. Так і тут. Мабуть, я псих, але що поробиш? Та розум у нього живий. Сам міг би писати, а не підбивати мене.

Високий, сивий, увесь якийсь дуже не слов'янський, — таких тільки в закордонному кіно побачиш. Англієць? Норвежець? Одягнутий завжди бездоганно, та ще й з довгою люлькою в зубах. «Містер Сміт на Бобкін-стріт». І тільки на полюванні, чи риболовлі (їздили кілька разів), або в квартирі, коли нема сторонніх, усе це замінюється типовою слов'янською, мало того, білоруською розперезаністю. Сон де попало; куцовейкою біля вогнищ п'ятсот разів «лисицю спіймав»; стоптані чоботи — латка на латці. І все одно, навіть у лахмітті, — штукар, нічого не скажеш. І азартний, чортяка. Якось, коли непутящий собака шукав в іншому місці, просто сам, в усій амуніції, з човна у воду стрибнув. По качку.

Знайомство наше почалося з балачки в дворі. Говорили всі щось про людські захоплення. Він мовчав, ну, я й вирішив запитати його, а яке в нього хобі.

— Бабочки, — відповів він не тільки серйозно, але й похмуро.

— Метелики?

— Я з вами по-білоруськи розмовляю. Жінки.