Чорний замок Ольшанський

Місцевий валунний граніт, брате, багряно-коричневий, закіптюжений, майже чорний. Ну, і вода довкола. А трохи далі костьол із дзвіницею. Цей трохи пізніший. Початок сімнадцятого. І все це разом справляє якесь гнітюче, важке, похмуре враження. Ну, наче прокляття на ньому якесь, немов привиди в ньому й досі блукають.

— Книжок начитався, йолопе.

Він раптом обернувся. Рвучко. Швидко.

— Так. І книжок. Уявляєш, не в одного мене вся ця споруда таке почуття викликає. В усіх викликала. Завжди. І це не моє, суб'єктивне, а загальне почуття. Ось поглянь…

Мар'ян кинувся до стелажів і, не шукаючи, — видно, не раз уже дивився, — дістав маленьку пузатеньку книжечку.

— Обкладинки нема. Якийсь з місцевих провінціальних романтиків минулого століття. Ясно, що місцевий, бо діалектизми на кожному кроці. І ясно, що пише по-польськи, не дуже й ту мову знаючи, а знаючи її місцевий, шляхетський діалект. Р-романтик! Знаєш усіх цих авторів «Пёсэнэк вейськіх з-над Нёмна і Шчары» та «Чарочных Янау з-над Нарочы». Напише книжку під назвою «Душа у чужым целе, або Незямные радасці на берегах Свіслачы» та й радіє.

Мені теж стало ніяково. Добрий вклад внесли братки білоруси в культуру свого і братнього польського народу… І все-таки скільки в цьому було приємного: наївність, доброта, легкий відтінок дурнуватої і щирої чулості, сердечність. Одне слово, кажучи словами автора «Призьби», «благородні прахи батьків». І ось іще, не було б цих людей, не виросли б на цьому грунті ні Борщевський, ні поет-титан, якого від власної бідності ми подарували Польщі. Нехай сплять спокійно: вони своє зробили.

Мар'ян, однак, не був настроєний так лагідно. Він аж кипів.

— Чорт би їх побрав! Коли вже на те пішло, то це вони насаджували провінціалізм, а не Дунін-Марцінкевич, на якого стільки собак вішали через це. Самі й вішали. Та й романтизм наш дурацький, білоруський, паршивий саме вони насадили.

— Паршивий білоруський романтизм і гофманізм ми у них насадили, — сказав я. — Але в чому справа? І чому ти отим католицьким молотивником у мене під носом махаєш?

— Відчуття Ольшан, — ніби осікшися, сказав він і почав читати.

Сто разів відтоді перечитував я цю легенду, написану наївним і піднесеним стилем романтика (хороші вони були люди, сумлінні аж до святості, чисті до останку, не донощики, не паршивці!). Сто разів учитувався в рядки, то незугарні, а то й зовсім непогані. Навіть для зручності переклав усе це на свою мову, незважаючи на те, що з юнацтва не псував римами папір. Я й зараз подам її вам у цьому кострубатому перекладі. А тоді я її слухав уперше.