Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Дівчатка пригоженькі, з пухленькими ротиками, з дурнуватими ще, ніби в кошенят, широкими очиськами, з пишним вогнем волосся. Штанці обтягують форми, які згодом обіцяють стати дуже гарними. Вродливі. Тільки не для мене. Мені майже сорок, а з них найстаршій, з виду, двадцять — двадцять один. Зв'язатися? Щоб через десять років роги наставили? Таке задоволення дарую вам. Старий я для них. Часом, коли згадаєш бомби, й полон, і все, що потім, то навіть здається — і взагалі старий.
Праворуч на першому поверсі дверей нема. Там вхід у підвал.
… Подвір'я. Звичайне нове подвір'я з молодими деревами, лавами, газонами, вибитими на бубон футбольним м'ячем. Тільки й залишилося на подвір'ї від знесених хат околиці — двоповерховий будиночок, дуб, зарослі ясена, дві груші та кілька приречених яблунь і вишень.
Двірник Кухарчик кидає мені «здрастуйте». Така собі довбня з гартованим обличчям і коротким чубом. І всюди він лізе, дає поради, розповідає. І все йому треба знати, а мене він чомусь вважає найрозумнішою людиною вулиці. Мене це трохи ображає: чому тільки вулиці? Але його не переконаєш, і він з'являється за спиною (у нього є властивість і вміння з'являтися як з-під землі) і ставить запитання. Найчастіше враження від запитання, ніби проковтнув жарину, водночас отримавши удар під груди.
— А китаєць китайця в обличчя відрізнить?
— А от цікаво б знати, Антоне Глібовичу, яка користь від кипарисів на півдні?
Сьогодні таке:
— Не знаєте часом, як «двірник» по-латиськи?
— Setnieks, — «часом знаю» я.
— Цікаво, і там, і там майже однаково.
І він працює й думає.
Виходжу з двору. Вулиця. Не «сільський» бік, а «міський». Автобуси, будинки, реклама, марсіанська тринога телевежі вдалині. Шум міського плину, впертий і невблаганний.
І, як останній акорд того, що є мій будинок і моє подвір'я, тютюновий кіоск, в якому сидить давній знайомий «бригадир Жерар», як я його називаю. Герард Пахольчик, котрому я активно допомагаю виконувати план.
Він і справді, як герой, сидить у своїй будці. Простий, середнього зросту, вусатий. У дитячих, широко розкритих очах наївність. І схожість з дитиною підтверджує жовтуватий Пух на голові.
Цей також з цікавих, як і Кухарчик. Але той з «метушливих» цікавих, а цей — «цікавий філософ». Той лізе, підозрює, сумнівається, цей — сидить на троні і запитує в'їдливо і серйозно. Той бачить непотрібне й неістотне, цей — «дивиться в корінь». Той тільки слухає — цей ще й поради дає з висоти досвіду, набутого в розмовах з розумними людьми. А очі стежать, і свердлять, і бачать усе.
Але обом властивий широкий діапазон зацікавленості. Тільки перший цікавиться сенсом кипарисів, які не дають ні плодів, ні деревини, а другого цікавить політика в Непалі і взагалі усе, від космічних польотів і способу варити малинове варення — і аж до теорії червоних зсувів і літаючих тарілок, які він обов'язково називає НЛО (неопізнаний літаючий об'єкт).
Купую пачку «БТ». Дивиться пильно. Ніби наш розвідник у ставці Гудеріана.
— Дивно ви якось сигарети відкриваєте. Тут потягнув за стрічечку та й… А ви ножицями. І тільки ріжок. І ось уже скільки місяців дивлюся — завжди тільки правий ріжок. Можна ж ось за стрічечку та й кришку зняти.
— Я, пане мій поважний Герарде, той, що в поганих старих романах називали «старий кавалер із сталими звичками».
— «Устоявшимися привычками», — перекладає начитаний Герард. — То навіщо ж ріжок?
— Портсигарів не люблю. А знімати всю кришку — тоді тютюну в кишеню натрусиш.
— То чому ж тільки правий?
І справді, чому правий ріжок? Чому я завжди першим взуваю лівий черевик?
— Літери туди дивляться.
— А-а.
Розділ III
У відповідь на дзвінок із квартири долинув, наближаючись, гарматний собачий гавкіт.
— Гонець до скарбника Мар'яна, — сказав я.
Два тигрових доги, кожний як добра теличка, пізнавши мене, із свистом замахали товстими біля кореня хвостами.
— Ельма! Едгар! На місце, слинтяї паршиві!
— Смачний, от і слинтяї, — сказав я.
Квартира в Пташинського — це чортзна-що, тільки не квартира. Стара, професорська, батьківська, дивом уціліла в цьому майже дощенту знищеному місті.
На вікнах візерунчасті грати; татусева бібліотека була мало не найбагатшою приватною бібліотекою краю. Дивом уціліла під час війни і бібліотека, але синок збув з неї все, що не торкалося історії, держави, щоб вивільнити місце своїм улюбленим готичним і барокковим монстрам. Монстри вижили звідси не тільки книжки, але й… зрештою, я невдало пожартував.