Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Я в думці вилаявся. Але стіл був прибраний, і чекав, і міг чекати до завтра, і, може, це було ще краще, як краще чекати дорогої зустрічі, щоб довше відчувати радісну невситимість. Лягти спати, знаючи, що «завтра» принесе першу — завжди першу! — радість, і прокинутися з почуттям цієї радості, і встати, і взяти її. До того ж дзвінок був знайомий, «тільки для своїх». Та й хто поперся б кудись із хати в таку собачу сльоту без пильної потреби?
Я відчинив двері. На площадці сходів стояла, дриґаючи, як журавель, ногами, худа, тонка постать у темно-сірому пальті, домотканому картатому шарфі, товстому, як ковдра, і в бобровій шапці.
Цей бобер від мокрого снігу, щиро кажучи, дуже нагадував кішку під дощем. Повернувся до рідної стихії.
— Заходь, Мар'яне.
Він немов прошмигнув у передпокій, грюкнув за собою дверима, зітхнув і тільки тоді сказав:
— І бути тому палацові княжому багатим, як костьол, та й надалі жертвувати на костьоли.
Ми з ним любили часом порозмовляти «в стилі барокко». Але цього разу в нього жарт не вийшов: занадто невеселою була усмішка, занадто невпевнено розстібали пальто худі довгі пальці.
Це був Мар'ян Пташинський, один з небагатьох моїх друзів, «ларник[1] вчений», і справді, один з кращих у країні знавців архівної справи, відомий, щоправда, значно більше як колекціонер-аматор. Колекціонер неймовірно обізнаний і озброєний найглибшими знаннями, безпомилковим смаком, собачим нюхом на фальшиве і справжнє, сталевою інтуїцією і чуттям на підробки.
Ми з ним любимо один одного. Він чи не єдиний із ученого світу, який не ставиться іронічно до моїх історико-кримінальних пошуків. А я люблю його нескінченні розповіді про речі, документи, печатки, монети і все таке інше.
Обидва ми кавалери (від нього пішла дружина, пустенький котик — актриса), обидва у вільний час ловимо рибу і сперечаємось, обидва сприймаємо один одного такими, якими ми є. І от саме тому, що я знаю його, як себе, я одразу сьогодні помітив, що він не той, не такий. Із запитаннями, однак, лізти не став.
З апарата саме забулькала, запирхала, полилася в хмарках пари чорна, лискуча на вигляд кава.
— Вип'єш?
— Хіба що водою розвівши? — вигляд у нього був винуватий і безпорадний.
Розводити таку розкіш водою — це був злочин, але я не протестував: у Мар'яна недавно був мікроінфаркт.
— Не можна мені, — сказав він. — А зовсім без неї не можу.
Швидко в наш час зношуються люди. Зазнав Маутхаузена і ще того-сього. Дивно, що таке серце в сорок років.
… Він тримав чашку довгими пальцями і більше нюхав, ніж пив, і його ніздрі тремтіли від насолоди, як в Адама біля забороненого дерева. І обличчя в нього було таке, яке в поганих романах називають «артистичним»: простий ніс, лискучий темний чуб, глибоко посаджені великі очі…
Я любив його. Він був мій друг.
— Слухай, Антосю, мене напевне хочуть убити. Мені здалося, що я недочув.
— Так. Убити.
— І варто, — сказав я. — Таку святу Барбару проґавити, віддати до рук отому гендляреві від колекціонерства Мілютіну Едькові.
— Я не жартую, Антосю.
Тільки тепер я зрозумів, чому він сьогодні «не той». На його обличчі, звичайно такому поблажливому і щирому, дружньому і від природи доброму, лежала тінь. Тінь постійної тривоги, тієї, що ані на хвилину не відпускає, гнітить, давить, стискає весь час серце. Не міцно, але весь час. І я одразу повірив йому, бо таке лице буває в людини тільки тоді, коли справа серйозна.
— Ну що ти мелеш дурниці? — сказав я.
— Ти, мою Книгу знаєш?
Кожну свою нову книжкову знахідку він називав з повагою: «Книга!»
— Оті три. В одній оправі.
— Ну, бачив. Рік вона в тебе.
— Рік і два місяці… Ну от… за неї.
Я невиразно пам'ятав ту книгу. Три книжки розміром з аркуш, взяті в одну оправу з рудої шкіри кінця XVI століття. Ніякого стилю, нічогісінько. А книжки справді дуже коштовні, тільки якийсь йолоп їх зібрав під однією обкладинкою: Євангеліє 1539 року, видане накладом князя Юрія Семеновича Слуцького, і тут же Євангеліє Цяпінського, та до нього присобачений Статут 1580 року видання, той, що робився під наглядом Лева Сапеги. Три книжки, переплетені в одну оправу якимось варваром. Коштовні книжки. Але щоб за них?!
— Верзеш ти…
Щоправда, Євангеліє Цяпінського було надзвичайно рідкісним примірником. З набору були витягнуті «літерки», щоб лишилося пусте місце. Ясно, друк у Цяпінського був не той, що в Скорини. Бідний друк дуже бідного друкаря. І якомусь багатієві це не сподобалося. І він попросив одну таку книжку, тільки без «літерок», для себе. А на порожніх місцях замовив якомусь мініатюристові намалювати ті літерки фарбами і золотом. Щоб книжка мала багатший вигляд. І художник це зробив. Зі смаком і вмінням. Але щоб людина відчувала себе в небезпеці за якісь три десятки мініатюр?
1
Головний над архівами (старобіл.).