Парадокс любові

В есеїстиці Паскаль Брюкнер дебютував кількома книгами, написаними у співавторстві з Аленом Фінкелькраутом. Але справді самобутній голос Брюкнера-есеїста зазвучав украй конфронтаційною та цілком правою за тональністю книгою «Ридання білої людини: третій світ, почуття провини, ненависть до себе» (1983), після якої практично кожне його есе привертає увагу як інтелектуалів і фахівців, так і широкого кола читачів.

Книга дуже симптоматична як для самого Брюкнера, так і для постколоніальної Франції, що позбулася низки підконтрольних територій на різних континентах. По-перше, вона повністю відмежує свого автора від його лівацької юності, себто цією книгою Брюкнер попрощається з лівим романтизмом зразка маосійського та троцькістського рухів, не кажучи вже про той-таки 1968 рік як експериментально-практичну платформу нових лівих. По-друге, ця книга сигналізувала про серйозні політико-ідеологічні зміни в інтелектуальному рельєфі Франції. Якщо згадати, що на період написання цього есею «нові ліві» реально «сіли в калюжу» — почасти дискредитували себе у владі після виборів 1981-го року, почасти ж розпорошилися серед інших світоглядних течій чи ідеологічних напрямків, — то відтак можна пояснити, чому з другої половини 70-х на передній план поступово виходять «нові праві», серед яких такі помітні інтелектуали й письменники, як Ален де Бенуа, Моріс Дрюон, П'єр Шоню, чимало авторів часопису «Нова школа» та учасників інтелектуального гуртка «Орлож».

Однак «Ридання білої людини» несправедливо ототожнювати з трендом «нових правих» — ця книга радше до кісток «французька». Передусім, її появу немислимо розглядати без комплексу проблем, які можна умовно окреслити як ментальне прощання Франції зі своєю колоніальною спадщиною. Брюкнер, фактично, робить два «постріли». Перший — це скепсис стосовно сентименту нових лівих до країн «третього світу», стосовно їхнього бажання збурлити в бідних суспільствах революцію та встановити соціальну справедливість, не кажучи вже про «поточну політику» в дусі гуманітарної допомоги, соціальних програм та іншої підтримки з боку Франції і країн-лідерів капіталізму. Другий «постріл» значно складніший, і я би навіть зважився сказати, що він стосується осмислення нової конструкції французької ідентичності та французького громадянства. Його логіка така: сучасні французи — це не французи доби активного колоніалізму, які несли в «третій світ» страждання і культуру, розруху чи, навпаки, модернізацію, нові хвороби і сучасну медицину. Сучасні французи більше нікому нічим не зобов'язані, а відтак треба забути про будь-які комплекси провини перед «іншими» суспільствами, які може підживлювати драматична й суперечлива спільна історія Франції та її колишніх колоній.