Парадокс любові

В умовах диверсифікації всіх можливих етико-моральних цінностей і демонтажу усталеного способу життя, включно з патріархальною осілістю чи релігійними забобонами, індивід опиняється віч-на-віч із самим собою — і керується вже не логікою колективістської правди, зважаючи, скажімо, на такі інституції як церква, сім'я, громада, а винятково власним розумінням відносності, дискретності, мінливості навколишнього світу. Ця тема етичного «без ґрунту» у французькій літературі має стійку традицію: ще починаючи з «Небезпечних зв'язків» Шодерло де Лакло, романтичного еґоцентризму головних персонажів Стендаля, концепту «особистого» з роману «Сповідь сина віку» Альфреда Мюссе, теми морального переступу в прозі Мопассана, «Іммораліста» і «Якщо зерно не помре» Андре Жіда, не кажучи вже про екзистенціальні «сутінки» героїв Луї-Фердинана Селіна, Альбера Камю, Жана-Поля Сартра, Бориса Віана.

Чимало з цих авторів і їхніх творів за життя були піддані «анафемам», що лунали з вуст різних естетичних пуританів, моралізаторів, догматиків. Однак саме цій літературній традиції, до якої, поза сумнівом, належить як яскравий продовжувач і Брюкнер, якнайкраще вдалося висвітлити неврози та внутрішнє сум'яття людини сучасної (звісно ж, якщо під «сучасністю» мислити складний період історії людства від приходу індустріального суспільства, включно з настанням постмодерної епохи масового споживання).

Певною мірою тема етичного «без ґрунту» притаманна й іншому знаковому романові письменника — «Викрадачі краси», однак тут вона подається у фокусі помсти. Мотто до цього трилера може слугувати перша Дуїнянська елегія Рільке: