Парадокс любові

Його колумністика, аналітичні статті, огляди, коментарі, оприлюднені в «Le Monde», «Le Nouvel Observateur», «Le Figaro» та в інших виданнях, вражають масштабом фахових зацікавлень і розумінням злободенних проблем, здатністю бути незаанґажованим у поточну політичну кон'юнктуру. Так, наприклад, в останні роки Францією прокотилася хвиля ісламофобії, включно із законотворчими ініціативами щодо заборони жінкам-мусульманкам носити паранджу. Позиція Брюкнера щодо явища європейської ісламофобії достойна справжнього незалежного мислителя: на його думку, ця проблема лежить у площині спотвореного шляху, який пройшов мультикультуралізм, перетворившись, фактично, у форму расизму із боротьби з расизмом. У статті «Винахід «ісламобофії», надрукованій у «Liberation» (23 листопада 2010 р.), Брюкнер завважить, що термін «ісламофобія», за зразком ксенофобії, призначений для того, щоб зробити іслам недоторканних предметом страху. Хтось же має бути звинуваченим у расизмі і чітко маркованим. На думку Брюкнера, така технологія творіння в дусі тоталітарної пропаганди. У Франції висловлюватися в такому ключі — це, певною мірою, йти проти течії, потрапляти «під артобстріл», передусім з боку правих і навіть лівоцентристських політиків.

А ось іще один яскравий приклад гострого критичного погляду колумніста. В «Le Monde» (26 серпня 2011 р.) він публікує розкішну статтю «Хтивий пуританізм» про пригнічення сексуальності та тілесності у США. Він описує, як на пляжі Флориди його дворічна донька зняла купальник, і невдовзі до них підійшла поліція (у США заборонено оголюватися на людях навіть дітям). На його думку, пуританська спадщина породила у США специфічний тип моралі та суспільної поведінки, який у жодній демократичній країні не має аналогів. Коаліція фемінізму та республіканського ультраконсерватизму, стверджує Брюкнер, поставила під загрозу свободи, завойовані в ході революції 1968-го року. Він завважує, що чимало американських феміністичних інтелектуалів працюють в органах пропаґанди Державного департаменту США, по-моралізаторськи пропагуючи американський спосіб життя усьому світові, що відповідає їхнім щирим закостеніло-пуританським переконанням про «необхідну суворість» у питаннях моралі, сексу, сім'ї.

«Суворі правила» було одразу запроваджено майже у всіх сферах життя: професор не має права зустрічатися зі студенткою сам у кімнаті (без запису розмови) чи навіть у ліфті, офісним працівникам заборонено вступати в інтимні контакти, а на початку 90-х в університеті штату Огайо з ініціативи місцевих феміністичних організацій будь-які стосунки між закоханими студентами мали поетапно «реєструватися» та «затверджуватися» відповідною авторитетною особою — від перших кроків залицяння, відтак доторку до грудей дівчини, включно з першим оргазмом. Брюкнер іронізує, що логіка такого нагляду здатна спричинити зворотний ефект: кожен американець, за бажання, може означити себе «каральною інстанцією». Очевидно, що це рух до однієї з форм закритого суспільства, на яке так активно ««нападали» в часи модерної демократії Карл Поппер, Бертран Рассел, Ханна Арендт, не кажучи вже про наступні покоління інтелектуалів. У книзі «Парадокси кохання» (2009) він повернеться до цієї теми, стверджуючи, що англосаксонські університети стали осередками нової інквізиції, оскільки вони привласнюють право нагляду за приватним життям студентів і співробітників, вимагають зізнань, каяття і перевиховання. «Протестантський світ наново пристосував для свого вжитку декотрі щонайгірші католицькі настанови», — підсумує письменник.