Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
— А де ж вона? Знаєш, Петре, я нею дуже пишаюсь, — притишила голос Марія Юзефівна, таємничо дивлячись повз Гайдука. — Знаєш, хто вона?
— Хто, мамо?
— Це сама Віслава Шимборська. Нобелівська лауреатка.
— Мамо, Віслава Шимборська давно…
— Петре, ти ніколи нічого не розумів у поезії, — розчаровано ворухнулася мати, знову сідаючи на ліжко.
Він сів на стілець, на якому щойно мостилася померла поетка — або її тінь.
— Як почуваєшся, мамо? Я заберу тебе звідси.
Мати здивовано знизала плечима:
— Забереш? Мене неможливо звідси забрати. Хіба забирають з неба?
— Але, мамо, твій дім у Києві.
Лагідна усмішка примирення освітила її обличчя.
— Петре, я з ним, — вона подивилась на стіну, на якій висіло дерев’яне розп’яття Христа. — Звідси не повертаються… Я рада, Петре, що ти прийшов. Бо завжди хотіла тебе спитати щось дуже важливе… Стривай, зараз згадаю.
Вона заплющила очі й довго сиділа так, ледве похитуючись на ліжку, наче молилася. Потім глянула на нього уважно, наче впізнала. І спитала:
— Війна вже скінчилася?
Від цього погляду Гайдукові стало невимовно соромно, і він заплакав, закривши обличчя руками, схлипуючи, як дитина, знаючи, що ніколи не відмолить своїх гріхів перед матір’ю, батьком, Олею, перед самим собою, перед тими, хто загинув з його вини і ще загине.
Мати тихо підійшла до нього і поклала легку долоню на його голову.
— Не треба, Петре. В нас діти. Нам треба їх рятувати. Ігоря і Катерину. Я буду молитися за них і за тебе. А тепер іди. Я дуже втомилася. А мені ще треба вчити напам’ять вірш Шимборської «Щасливе кохання». Адже в нас було щасливе кохання, чи не так, Петре?
Залишивши квіти і подарунки, привезені з Києва, давши лікарю Войчишину (це був племінник Романа Войчишина) велику суму злотих на ліки, продукти й опіку матері (помічник Самсоновича майор Поремба запевнив Гайдука, що військова адміністрація Шльонська оточить пані Марію Гороль-Гайдук найпильнішою увагою), Гайдук тієї ночі виїхав назад до аеропорту Катовіце-Пижовіце. Цілуючи матір, знав, що бачить її востаннє. Згадав, але запізно, що так і не сказав мамі, що зустрічався з Христом.
38
Чаша терпіння Джованни Россі переповнилась. До неї додому прийшов сержант Бадольо — дебелий парубок із лицем, всуціль зарослим чорною шерстю, наче в сицилійського мафіозі з американських фільмів; він поскаржився, що генерал Россі, сержантів начальник, спокусив наречену Бадольо, котра працює секретаркою в дивізіоні, яким керує Франко Россі. Сержант розгублено просив сеньйору Россі щось вдіяти, щоб припинити це лиходійство, інакше Бадольо не ручиться за себе й станеться велике нещастя. Він хоч і сержант, але прізвище в нього маршальське.
Джованна знала, що нещастя вже сталося: вона втратила чоловіка. Але, як могла, заспокоїла сержанта, котрий, сидячи на краєчку стільця, пив каву обережними ковтками, поправляючи час від часу руків’я пістолета, що стирчало під лівою пахвою, й щоразу вибачаючись за вторгнення до генералової домівки.
Стратегічний план помсти швидко визрів у її голові. Вона спитала, чи має сержант доступ до в’язнів, які сидять у камерах AISI — на що Бадольо сказав, що це — частина його роботи: доставляти підслідних на допити чи інші слідчі дії. Тоді Джованна запропонувала сержантові скоїти певний службовий злочин: вивести з камери українця Джорджа Безпалого, всадовити в службовий автомобіль AISI, перевезти його до паркінгу в аеропорту Ф’юмічіно й передати в’язня їй. Вона запевнила сержанта, що, власне, й злочину ніякого немає: чоловік сказав їй, що найближчими днями військовий суд Лаціо звільнить Безпалого, як невинну людину — і тому його викрадення ніяким чином не позначиться на кар’єрі сержанта, але дуже зашкодить цьому козлу Россі, який зваблює, користуючись службовим становищем, дівчат своїх підлеглих.
Розчулившись, сержант витягнув лептоп й показав Джованні серію кольорових зображень своєї нареченої. У Джованни серце зайшлося від смертельної образи і гніву: в житті не бачила такої потвори — негарна, з великим носом і низьким чолом, ця незнайома Дульцінея була втіленням найгірших рис жінок італійського простолюду; один її вигляд принизив Джованну так, що будь-яка кара, що спостигла б Франко Россі, здавалася їй м’якою.
Бадольо погодився з планом сеньйори Россі — йому вже доводилося возити Безпалого до Риму на якесь упізнання. Вони домовились про точний час, місце зустрічі й обмін по телефону зашифрованими фразами. Джованна пообіцяла, що поверне сержанту його небесну красуню, й він пішов задоволений.