Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-047-6
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)». Краткое содержание книги:
«Час Тирана. Прозріння 2084 року» — самостійний твір з майже детективним сюжетом, багато героїв якого знайомі нам з попередніх частин трилогії.
Роман, як і трилогія загалом, дає епічну картину подій української історії, містить у собі прозріння і пророцтва про долю України і виклики, що стоять перед народом, попереджає про майбутні небезпеки.
Напередодні свого 80-ліття Юрій Щербак — відомий письменник, дипломат, лікар і мислитель — подарував читачам філософський твір-антиутопію, сповнений пошуками християнських істин, гротеском та іронією, вірою в долю України.
Тут, на півдні Польщі, лежали великі сніги. Шляховики ледве встигали розчищати автостраду Катовіце-Будапешт. Гайдук сидів у глибокій задумі, згадуючи знайомі назви містечок, повз які проїжджали: Тихи, Берунь. Десь недалеко на захід лежала Руда Шльонська, де в домі Марека Гороля переховувалися вони з Боженою після падіння літака «Кульгавий дракон»…
Нарешті, збочивши з автостради, повільно в’їхали в маленьке містечко Пщину, засипане снігом. Збоку залишився замок німецьких князів Хохберг фон Плесс — головна туристична атракція Пщини. Генерал Коваль із захопленням, хизуючись своїми історико-військовими знаннями, розповідав, який це чудовий замок, знамените місце, де в роки Першої світової війни розташовувався головний штаб німецької армії Східного фронту, що тут перебували імператор Вільгельм II, генерали Людендорф та Гінденбург, а Гайдук похмуро відмовчувався, думаючи про матір. Звичайні автівки не могли проїхати по засніжених вулицях містечка, і тільки військові позашляховики пробивали собі дорогу вперед, посуваючись довжелезною вулицею Водзіславською, аж поки не вперлися у великий сад, дерева в якому нагадували снігові кулі, що трималися на чорних гілках. За деревами і сніговими заметами ховався двоповерховий будинок німецької архітектури зі старої темно-червоної цегли, схожий на лікарню. Так це і було — будинок для літніх людей.
«Хамві» зупинився перед головним входом, біля якого на них чекав молодий лікар у зеленому халаті. Виявився українцем зі Львова. Він провів без зайвих слів Гайдука на другий поверх, у кінець коридору, й відкрив двері кімнати 27. На акуратно застеленому ліжку сиділа мати Гайдука в старенькій темно-червоній із сірими оленями кофтинці, яку колись привіз їй Гайдук із Норвегії. В руках вона тримала розгорнуту книжку. Навпроти матері на стільці вмостилася зовсім ветха жіночка з тих, що їх називають «божими кульбабами». Темно-синій охайний халатик, з-під якого виглядала біла мереживна блузочка; в одній руці — довга електронна цигарка з лікувальними аерозолями, в другій — така сама, що і в Марії Юзефівни книжка, тільки закрита.
Пацієнтки не звернули щонайменшої уваги на відвідувачів. Гайдук хотів одразу підійти до матері, обійняти її, впасти на коліна, наче блудний син, поцілувати її руку, покаятись, що так пізно знайшов її, але лікар дав застережливий знак, і Гайдук, ступивши один крок до ліжка, зупинився.
читала мати, звертаючись до своєї сусідки, —
Мамина сусідка тоненьким старечим голоском, наче співали вони дуетом, декламувала щось інше:
Мати, заглиблена в книжку, продовжувала сумно:
На що сусідка радісно защебетала:
Гайдук не міг витримати більше і гукнув:
— Мамо!
Марія Юзефівна здивовано відірвалася від книжки і довго вдивлялася в сина. «Божа кульбаба» гнівно поглянула на порушника спокою і, жбурнувши книжку на тумбочку, велично вийшла з палати.
Гайдук відчув запах старості, змішаний з ароматом парфумів та лікувальним димом електронної цигарки.
Нарешті мати розцвіла, підвелася й зробила крок назустріч Гайдуку.
— Петре… це ти? — спитала по-українськи.
Лікар і Чміль вийшли у коридор.
— Це я, мамо. Твій син Ігор.
— Де ти був, Петре? Все на роботі, на роботі. Я так тебе чекала… А де Ігор? Ще в школі? А Катерина? Як вона після кашлюку? Одужала? Як добре, що ти не віддав її до лікарні… Якби ти знав, як тут погано… Ліки такі гіркі… Стривай, Петре, я хочу представити тебе моїй подрузі.
Мати тільки тепер зауважила, що сусідки немає.
7
Після кожної війни
хтось мусить поприбирати
Будь-який порядок
сам по собі не постане.
8
Так тихо нам є
що чуємо пісеньку,
заспівану вчора
«Ти підеш горою, а я долиною…»
9
Хтось має скинути мотлох на узбіччя доріг,
аби могли проїхати авта повні трупів.
10
Такі зачудовані собою
хіба щось здивувати нас більше може?
Ні веселка вночі. Ні на снігу метелик.
А коли засипаємо, уві сні бачимо розлуку.
Переклад автора. Уривки з віршів В. Шимборської.