Гордість і упередження і зомбі

— У мене є всі підстави думати про вас погано. Ніщо не зможе виправдати вашої несправедливої та нешляхетної поведінки в тому випадку. Ви ж не можете заперечити, що були головною — якщо не єдиною — причиною розлуки моєї сестри і свого друга?

Один із ударів виявився таким влучним, що Дарсі з розгону влетів у камінну полицю, від якої аж відколовся край. Втерши кров із рота, він поглянув на неї і недовірливо посміхнувся.

— Чи можете ви це заперечити? — повторила вона.

З показним спокоєм він відповів:

— Я й не хочу заперечувати, що зробив усе від мене залежне, аби розлучити свого друга з вашою сестрою, і радію, що мені це вдалося. До нього я виявився милосерднішим, аніж до себе.

Елізабет зробила вигляд, що не почула останнього зауваження, і, витягнувши з каміна кочергу, спрямувала її просто в обличчя Дарсі.

— Але не лише це, — продовжила вона, — спричинило мою неприхильність. Ще задовго до цього я склала про вас думку. Ваш характер розкрився мені вже багато місяців тому, коли я почула розповідь містера Вікгема. Що скажете з цього приводу? Якою дружньою турботою зможете пояснити той свій вчинок?

— Ви дуже переймаєтеся долею цього джентльмена, — відповів Дарсі вже менш стриманим тоном і почервонів.

— А хто, дізнавшись про його страждання, не перейметься його долею?

— Страждання? — зневажливо перепитав Дарсі. — О, так, він безмежно страждав.

На цих словах він збив її з ніг, а сам швидко підвівся. Елізабет була надто спритною, щоб дозволити йому скористатися такою перевагою, тож за мить уже теж стояла на ногах і з новими силами вимахувала перед ним кочергою.

— Це сталося з вашої провини! — з запалом вигукнула Елізабет. — Через вас він став злидарем — бо, порівняно з минулим, його нинішнє становище таки злидарське. Ви позбавили його тих благ, які йому було призначено. Ви вкрали найкращі роки його незалежності. Це все ваших рук справа! І ви ще й наважуєтеся згадувати про його страждання зневажливо і з насмішкою?

— То от як ви про мене думаєте! — закричав Дарсі, вихопивши з її рук кочергу. — Он як мене оцінюєте! Щиро дякую за таке докладне пояснення. Якщо дивитися на все так, то моя провина і справді видається непростимою! Але, може, — додав він, упершись гострим кінцем кочерги їй у шию, — ви забули б про ці кривди, якби я не вразив вашої гордості своїм чесним зізнанням? Тим, що визнав усі сумніви, які не дозволяли мені освідчитися? Мабуть, я уникнув би таких страшних звинувачень, якби завбачливо приховав свої вагання й, полестивши вам, запевнив, що мною керує нестримна пристрасть, не обтяжена ні сумнівами, ні здоровим глуздом, — просто-таки нічим. Та мені огидне лукавство. І я не соромлюся своїх почуттів. Вони природні та щирі. А ви сподівалися, що я зрадію, дізнавшись про ваш скромний бойовий вишкіл? Чи, може, привітаю себе з перспективою поріднитися з людьми, чиє становище значно нижче за моє?

Елізабет відчувала, як із кожною миттю в ній наростає гнів, але, оскільки Дарсі припер її до стіни, вона щосили намагалася зберегти спокій:

— Ви помиляєтесь, містере Дарсі, якщо вважаєте, що на мою відповідь вплинула манера вашого освідчення. Навіть якби ви повелись як джентльмен, це лише позбавило б мене легкого смутку після того, як я відтяла б вам голову.

Вона побачила, як він стрепенувся від цих слів. Але не сказав нічого, тож Елізабет продовжила:

— Хоч би як ви освідчилися, ніщо не змусило б мене погодитися.

І знову він не зміг приховати свого подиву. В його очах читалися недовіра й приниження. А Елізабет не вгавала:

— Від самого початку — власне, вже від найпершої миті знайомства — ваша поведінка свідчила про вашу зарозумілість, пиху і зневагу до почуттів інших. Підвалини моєї неприязні було закладено ще тоді, а подальші події лише утвердили мене в цих почуттях. Ще й місяць не минув од нашого знайомства, а я вже знала, що ви — остання на світі людина, з якою я б одружилася.

— Ви сказали достатньо, мем. Я чудово зрозумів ваші почуття, і мені лишається хіба посоромитися власних. Вибачте, що відібрав у вас так багато часу. Щиро бажаю вам щастя й здоров’я.