Гордість і упередження і зомбі
- Автор: Остин Джейн, Грэм-Смит Сет
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 978-966-500-783-8
- Переводчик: Роксоляна Свято
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Гордість і упередження і зомбі». Краткое содержание книги:
Так починається «Гордість і упередження і зомбі», розширена версія улюбленого роману Джейн Остін, до якого тепер увійшли цілковито нові епізоди — сцени безжальних зомбівських безчинств. Іще на початку ми дізнаємося, що тихі села Англії охопила загадкова моровиця, внаслідок якої мертві... почали оживати! Тепер у відважної Елізабет Беннет немає вибору: вона мусить порятувати батьківщину від нечисті. Та вже невдовзі від таких шляхетних намірів її відволікає гордовитий і бундючний містер Дарсі. З його появою на читача чекає розкішна комедія характерів, сповнена майстерних словесних поєдинків між двома закоханими, а також не менш брутальних реальних поєдинків на кривавому полі бою. Чи зуміє Елізабет побороти сатанинське поріддя? І чи зможе подолати соціальні упередження, властиві класові дрібноземельних дворян? Сповнений романтики, сердечних мук, сутичок, канібалізму й тисяч трупів на різних стадіях розпаду, роман «Гордість і упередження і зомбі» перетворює шедевр світової літератури на щось таке, що вам справді захочеться прочитати.
ДЖЕЙН ОСТІН — авторка романів «Розум і почуття», «Менсфілд-Парк», «Емма» та інших шедеврів британської літератури.
СЕТ ҐРЕМ-СМІТ колись прослухав курс із англійської літератури. Нині проживає в Лос-Анджелесі.
Розділ 34
КОЛИ ВСІ ПІШЛИ, Елізабет, немовби прагнучи ще рішучіше налаштувати себе проти містера Дарсі, взялася перечитувати листи, які Джейн надіслала їй у Кент. Сестра ніде ні на що не скаржилася, не згадувала про те, що сталося раніше, і не писала про свої теперішні страждання. Але майже в кожному рядку Елізабет відчувала брак тієї життєвої радості, що була така властива її звичному стилю. Майже кожне речення бриніло журбою і тривогою, яких вона не помітила, коли читала вперше. Безсоромне вихваляння містера Дарсі, який спричинив такі гризоти, змусило її гостріше відчути сестрині муки. Її трохи втішала думка про те, що зрештою він поляже від її меча, а вже менш ніж за два тижні вона знову буде з Джейн і зможе бодай трохи її потішити, поклавши перед нею серце й голову Дарсі.
Вона не могла думати про нього, не згадуючи про його кузена. Адже, хоч яким приємним був полковник Фіцвільям, він був єдиною особою, котра могла звинуватити Елізабет у вбивстві Дарсі. Тож його теж доведеться порішити.
Обмірковуючи це, вона раптом стрепенулася від несподіваного дзвінка в двері й схвилювалася від думки, що це може бути полковник Фіцвільям. Та вже скоро вона зрозуміла, що помилилася, а настрій змінився до невпізнанності, коли, на власний подив, вона побачила, як у кімнату входить містер Дарсі. Він одразу ж спитав, як вона почувається, і сказав, що прийшов лише для того, аби впевнитися, що їй уже ліпше. Вона відповіла йому ввічливо і стримано, не вірячи власному щастю: тепер вона вичікувала слушної нагоди, щоб витягнути свою катану. Спершу він сів, але за мить знову підвівся і став крокувати кімнатою. А невдовзі наблизився до неї і схвильовано почав:
— Марно я боровся з собою. Нічого не вдієш. Я не можу опиратися своїм почуттям. Тож мушу вам зізнатися: я безмежно вами захоплений і щиро вас кохаю.
Годі й передати словами, як це приголомшило Елізабет. Втупившись у нього поглядом, почервонівши і знітившись, вона мовчала. Сприйнявши це як заохочення, Дарсі відверто виклав їй усе, що почував, і до того ж віддавна. Він був красномовним, але говорив не лише про свої ніжні почуття, — гордість турбувала його аж ніяк не менше, ніж сердечні муки. Його слова про її нижче суспільне становище і нерівність такого шлюбу, про родинні обставини, які стояли на заваді його почуттям, свідчили про непідробну щирість його мук, але не надто сприяли його успіху.
Попри глибинну жагу крові, Елізабет не могла не розуміти, як почесно для неї чути освідчення такого чоловіка. І, хоч це й на мить не похитнуло її наміру вбити Дарсі, вона все ж зі співчуттям подумала про ті страждання, які його чекають. Але його подальші роздуми так її обурили, що гнів остаточно витіснив жалість. І все ж вона стрималася, щоб відповісти йому якнайспокій-ніше і завчасно не викрити власних намірів. Свою палку промову він завершив тим, що запевнив її в силі власних почуттів, які, попри всі намагання, він так і не зумів побороти. Тож тепер він сподівається, що вона винагородить його страждання, прийнявши його руку і серце. З того, як Дарсі говорив, було зрозуміло, що він ані на мить не вагається в її згоді. Він говорив про острах і тривогу, але вигляд при цьому мав дуже впевнений. Ця обставина ще більше обурила Елізабет. І коли він завершив, вона почервоніла й сказала:
— Здається, в таких випадках прийнято дякувати за виявлені почуття, навіть якщо вони не взаємні. Вдячність — цілком природна емоція, і якби я її відчувала, то обов’язково вам подякувала б. Але це не так. Я ніколи не прагнула цієї прихильності, та й ваші почуття зародилися всупереч вашій волі. Мені прикро, що я завдала вам болю, але прикро лише тому, що вчинила це несвідомо. Бо ще до того, як ви зайшли в ці двері, я вирішила вас порішити, сер. Мою честь — чи то пак, честь моєї сім’ї — можна відстояти лише так.
Елізабет злегка припідняла сукню і зайняла базову позу журавля, що, на її думку, найкраще пасувала для тісних приміщень. Містер Дарсі, зіпершись на камінну полицю й не зводячи з неї погляду, здавалося, не лише здивувався, а й трохи обурився. Його обличчя побіліло від гніву, і збентеження проступало в кожній його рисочці. Нарешті з підкресленим спокоєм він проказав:
— І це все, що я маю честь почути у відповідь на своє освідчення? Можливо, ви все-таки дозволите дізнатися, чому мені так нелюб’язно відмовили, та ще й кинули при цьому виклик?
— У такому разі я теж можу спитати, — відповіла вона, — чому, так відверто бажаючи присоромити й образити мене, ви натомість вирішили сказати, що покохали мене всупереч власним бажанням, здоровому глузду і власному характеру? Невже ви вважаєте, що бодай щось зможе прихилити мене до особи, яка зруйнувала — можливо, й назавжди, — щастя моєї найдорожчої сестри?