Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Я не намагаюся приховати захоплення.
— Це правда, — кажу я. — У загальних рисах усе так.
Він задоволено прицмокує.
— Чи можна визначити, де відбувається розмова?
— Ви справді не розумієте цього?
Я знову це відчуваю. Повна впевненість у собі і тріумф з приводу свого вміння.
Він перемотує плівку назад. Натискаючи на кнопки, він не дивиться на магнітофон. Він програє секунд десять для мене.
— Що ви чуєте?
Я чую тільки нерозбірливі голоси.
— На тлі голосу. Інший звук.
Він знову вмикає це місце. І тут я чую. Слабкий, дедалі сильніший, шум двигуна, немов генератор, який починає працювати, а потім знову вимикається.
— Гвинтовий літак, — каже він. — Великий гвинтовий літак.
Він перемотує плівку. Знову вмикає. Те місце, де чується слабке подзенькування фарфору.
— Велике приміщення. З низькою стелею. Накривають столи. Щось подібне до ресторану.
Я бачу, що він знає відповідь. Але йому дає втіху повільно діставати її з капелюха.
— На задньому плані голос.
Він кілька разів програє одне і те саме місце. Тепер я чітко чую його.
— Жінка, — кажу я.
— Чоловік, що говорить як жінка. Він лається. По-данськи і по-американськи. Данська — його рідна мова. Мабуть, він робить догану тому, хто накриває на стіл. Це напевно адміністратор ресторану.
Востаннє я замислююся над тим, чи не просто він міркує. Але я знаю, що він має слушність. Що в нього ненормально точний і тренований слух та мовне чуття.
Плівка звучить знову.
— Знову гвинтовий літак, — роблю я припущення.
Він хитає головою:
— Реактивний. Невеликий реактивний літак. Дуже скоро після попереднього. Повний руху аеропорт.
Він відкидається на спинку крісла.
— У якій же частині світу східноескімоський мисливець може сидіти й розповідати щось у ресторані, де накривають столи, де данець лається по-американськи і де на задньому плані чути аеродром?
Тепер я теж розумію, але я поступаюся йому можливістю сказати це. Маленьким дітям не треба заважати. Навіть якщо ці маленькі діти дорослі.
— Тільки в одному місці. На військово-повітряній базі Туле.
Місце відпочинку на базі називається «Північна зірка». Ресторан, що складається з двох частин, із залою для концертів.
Він знову вмикає плівку.
— Дивно.
Я мовчу.
— Музика… на тлі голосу… сліди старого запису. Це, звичайно ж, поп. «Юритмікс». «There Must Be an Angel». Але труба…
Він підводить голову:
— Піаніно, це ви, звичайно, чуєте, «Ямаха-Ґранд»?
Я взагалі не чую піаніно.
— Великий, важкий, прекрасний звук. Дещо незграбний бас. Іноді трохи фальшивий. Ніколи не стане «Бесендорфером»… Але мене дивує труба.
— У кінці плівки зберігся уривок музики, — кажу я.
Він перемотує вперед. Коли він натискає на кнопку, ми потрапляємо кудись прямо після початку музики.
«Містер П. Ч.»! — каже він. Потім його обличчя стає непроникним, задумливим.
Він програє запис до кінця. Коли він зупиняє плівку, у нього відсутній вигляд. Я даю йому час повернутися назад. Він витирає очі.
— Джаз, — каже він тихо. — Моя пристрасть.
Це було хвилинне оголення почуттів. Коли він оговтується, він знову схожий на півня. Три чверті політиків і чиновників, що стоять на чолі гренландського самоврядування, належать до його покоління. Вони були першими гренландцями, які здобули університетську освіту. Деякі з них вижили й зуміли зберегти самих себе. Інші — як, наприклад, доглядач, зі своєю слабкою, але роздутою до неймовірних розмірів самовпевненістю, — стали справжніми освіченими північними данцями.
— Насправді дуже важко пізнати музиканта по звуку. Кого можна ідентифікувати таким чином? Стена Ґетса, коли він грає в латиноамериканському стилі. Майлса Девіса по його оголених, точних, позбавлених вібрації звуках. Армстронґа по його ретельній кристалізації новоорлеанського джазу. І цього музиканта.
Він вичікувально і докірливо дивиться на мене.
— Великий джаз — це синонім квартету Джона Колтрейна. Маккой Тайнер — піаніно, Джиммі Ґаррісон — бас, Елвін Джонс — ударні. А в ті періоди, коли Джонс був у в’язниці, — Рой Хейнс. Тільки ця четвірка. За винятком чотирьох випадків. Чотирьох концертів у Нью-Йоркському незалежному клубі. Там до них долучався Рой Лоубер, який грав на трубі. Він перейняв чуття європейської гармонізації і свій монотонний африканський нерв від самого Колтрейна.
Якийсь час ми роздумуємо про це.