Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Після сніданку я надягаю довге замшеве пальто і хутряну шапку від Джейн Еберлайн. У пальті глибокі внутрішні кишені. У них я опускаю останню складену вирізку, пачку грошей, Ісайїну касету та батьків лист. Потім виходжу з дому. День почався.
У крамниці «Пронтапрінт» на Торвеґаде я роблю копію касети. Я заглядаю також до їхньої телефонної книги. Інститут кісмології міститься на Фіольстреде. Я дзвоню туди з телефонної будки на площі. Мене з’єднують з викладачем, мова якого свідчить про його гренландське походження. Я пояснюю, що у мене є запис східноескімоською, якої мені не розібрати. Він питає, чом би мені не звернутися до «Будинку гренландців».
— Мені потрібний експерт. Йдеться не просто про те, щоб зрозуміти зміст записаного. Я хочу спробувати ідентифікувати того, хто говорить. Я шукаю людину, яка могла б послухати плівку і сказати, що у власника голосу вогненно-руде волосся і що в п’ятилітньому віці, коли він сидів на горщику, його шльопали, а його голосні свідчать про те, що це відбувалося в Акунааку сорок сьомого року.
Він починає попирхувати від сміху.
— У вас є гроші, фру?
— Гроші? А у вас? І це не фру. А фрекен.
— Сваєрбрюґґен. Це в Південній гавані. Місце стоянки сто двадцять шість. Запитайте доглядача.
Він усе ще пирхає, кладучи слухавку.
Я доїжджаю до станції Енґхаве. Звідти я піду пішки. Я подивилася карту Крака в бібліотеці на Торвеґаде. У моїй свідомості зафіксувався лабіринт звивистих вуличок.
На станції холодно. На пероні на протилежному боці стоїть людина. Вона з тугою видивляється потяг, який має відвезти її звідси у центр міста, до інших людей. Це остання людина, яка зустрілася на моєму шляху.
Центр міста зараз являє собою мурашник. Люди у цей час заповнюють універмаги. Вони готують театральні прем’єри. Вони стоять у черзі перед винним льохом Вида.
Південна гавань — це місто примар. Над ним нависло сіре небо. Повітря пахне димом від спалюваного вугілля й хімічними речовинами.
Той, хто боїться, що машини скоро захоплять владу, повинен утриматися від прогулянок Південною гаванню. Тут не прибрано сніг. Тротуари непрохідні. Вузьким, покритим багнюкою залізничним полотном час від часу проносяться неприродно довжезні товарні потяги з великими вікнами без жодної ознаки життя. Над миловарним заводом висить хмара зеленого диму. Кафетерій пропонує смажену картоплю з ковбасою. За шибками на самотніх обсмажувальних апаратах у покинутій кухні світяться червоні і жовті контрольні лампочки. Над занесеною снігом купою вугілля вперед і назад по рейках без будь-якої мети рухається невгомонний кран. Зі щілин у закритих воротах гаражів цідиться тьмяне голубувате світло і доноситься тріск електричного зварювання й побрязкування незаконно зароблених грошей, але не чути голосів людей.
Потім дорога виходить до художньої листівки. Велика акваторія порту, оточена низькими жовтими пакгаузами. Вода замерзла, і, поки я оговтуюся, споглядаючи цей краєвид, з’являється сонце, низьке, ясно-жовте, несподіване, і освітлює лід, немов підземна електрична лампочка за матовим склом. Біля причалу стоять маленькі риболовецькі судна, корпуси яких такого ж блакитного кольору, як те місце, де море сходиться з обрієм. На краю акваторії, у самій гавані, стоїть великий трищогловий вітрильник. Набережна ця і є Сваєрбрюґґен.
На стоянці 126 — вітрильне судно. Дорогою туди мені ніхто не зустрічається. Звуки всіх механізмів позаду мене пропали. Всюди тиша.
На причалі стоїть стовп з білою поштовою скринькою. Над ним прикріплена велика вивіска, ще закрита білим поліетиленом.
На кормі золотими літерами написано назву судна — «Північне сяйво». На носі судна фігура, що зображає людину з факелом. Довжина чорного виблискуючого корпусу судна щонайменше тридцять метрів, щогли спрямовані в небо, створюючи враження, що стоїш перед церквою. Пахне смолою і тирсою. Хтось нещодавно витратив цілий статок, щоб привести його до ладу.
Я піднімаюся на борт по трапу з товстою доріжкою з кокосового волокна і поручнями, прикрашеними полірованими бронзовими шишками. Уся палуба заставлена великими закритими дерев’яними ящиками з написом «обережно» і завалена купами дощок і бляшанок з фарбою. Весь такелаж акуратно згорнутий, усе дерево сяє глибоким темно-коричневим блиском, що виникає в кількох шарах дорогого корабельного лаку. Біла емаль виблискує, як скло. Повітря вібрує від запаху засобів для чищення, епоксидного клею і шпаклівки. Якщо не звертати уваги на цю вібрацію, то судно здається вимерлим.