Портрет митця замолоду

— Завтра я офірую ранкову месу на те, — мовив директор, — щоб всемогутній Господь одкрив тобі Свою святу волю. А ти, Стівене, відбудь дев'ятини на честь свого святого заступника, первомученика, котрий має велику владу у Бога, аби Бог просвітив твою душу. Бо тобі треба знати напевне, Стівене, чи є в тебе покликання — бо то була б страшна річ, якби ти потім виявив, що його нема. Пам'ятай — раз одержані свячення скасувати не можна. Твій катехизм каже тобі, що таїнство священства звершується один лише раз, воно-бо покладає на душу невитравний духовний знак. Ти повинен усе добре зважити заздалегідь. Це надзвичайно важливе питання, Стівене, бо од нього може залежати спасіння твоєї вічної душі. Але ми молитимем Бога разом.

Директор відчинив важкі вхідні двері й подав Стівенові руку так, ніби вже мав його за духовного побратима. Стівен ступив на широкий ґанок зі сходами й відчув лагідний дотик вечірнього леготу. До Файндлейтерової церкви йшов, узявшись за руки, юначий квартет — вони махали головами, крокуючи в такт бадьорій мелодії гармоніки їхнього ватажка. Ця несподівана музика, як завжди бувало, в одну мить розлилася в химерних сплетах його думок, розмиваючи їх безболісно й безшумно, як несподівана хвиля змиває збудовані дітьми вежі з піску. Усміхнувшись на цей простенький мотив, він зняв очі на обличчя священика і, уздрівши в ньому невеселий відблиск мрущого дня, повільно забрав руку, що потиском своїм вже майже висловила згоду на побратимство.

Поки він спускався сходами, це враження поклало край його неспокійним думам — враження од невеселої маски на порозі коледжу, що відбивала світло мрущого дня. Тож через його свідомість неспішно пропливла тінь життя у коледжі. Так, це буде неспішне, впорядковане, безпристрасне життя, життя без матеріальних турбот. Він подумав про те, як мине його перша послушницька ніч і в якій тривозі прокинеться він першого дня в монастирській келії. На нього війнуло бентежним запахом довгих клонґовзьких коридорів, і він знову почув тихе жебоніння газових пломенів. Нараз неспокій почав променіти з кожної частки його єства. Відтак, мов у лихоманці, почастішали його ритми, і гомін якихось безглуздих слів став плутати його розважливі думки. Груди йому заходили ходором, мовби вдихали парке, нездорове повітря — він і відчув запах паркого повітря клонґовзької купальні, що витав над каламутною водою землистого кольору.