Портрет митця замолоду
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Класика
- ISBN: 966-8849-16-7
- Переводчик: Марьяна Ивановна Прокопович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Портрет митця замолоду». Краткое содержание книги:
Тенета світу — то шляхи до гріхів. Він упаде в них. Він ще не впав, але впаде — мовчки, в одну мить. Не впасти — важко, надто важко; і він відчув німе падіння своєї душі, котре має статись якоїсь миті; вона падає, падає, але ще не впала— все ще не впала, та ось-ось упаде.
Він перейшов через міст над річкою Толкою і холодно зиркнув на збляклий голубий храм Пресвятої Діви, що височів, немов курка на плоті, посеред скупчення убогих халуп. Тоді, взявши ліворуч, пішов провулком, що вів до його дому. Від городів над річкою несло нудотно-кислим смородом гнилої капусти. Він посміхнувся на думку, що саме цей нелад, безгосподарність та розгардіяш у батьківському домі і ця затхлість рослинного життя і візьмуть верх у його душі. Потім короткий смішок зірвався з його вуст — пригадався самотній наймит на городах за їхнім будинком, котрого прозивали «Паном у Капелюсі». Він несамохіть засміявся вдруге, згадавши, як працює Пан у Капелюсі — спершу уважно розглядає по черзі всі чотири сторони неба, а тоді з жалем вганяє лопату в землю.
Стівен штовхнув вхідні двері без клямки, і через порожні сіни увійшов до кухні. Довкола столу сиділи купкою його брати і сестри. Підвечірок уже майже скінчився, і тільки залишки двічі запарюваного водявого чаю видніли в невеликих скляних кухликах та банках з-під варення, що правили за горнятка. На столі валялися недоїдені шкуринки й скибки здоби, бурі од пролитого на них чаю, блищали калюжки розхлюпаного чаю, а з роздовбаного пирога стирчав ніж зі зламаною колодочкою слонової кістки.
Сіро-синє світіння мрущого дня тихим смутком лилося крізь вікно і відчинені двері, поглинаючи й присипляючи жало сумління, що стрепенулося в Стівеновім серці. Все, у чому було відмовлено братам і сестрам, було щедро дано йому, найстаршому; але тихе світіння вечора не виявило на їхніх обличчях ані сліду заздрощів.
Він підсів до них за стіл і запитав, де батьки. Хтось відповів:
— Пішошлишо дивишотишосяшо нашо ношовийшо дімшо.
Знов переїзд! Хлопець з Бельведера, на ім'я Фаллон, часто питався з дурним сміхом, чого вони так часто переїздять. Зморшка погорди затінила йому чоло — він знов почув дурний сміх Фаллона.
Він запитав:
— А чого ми знов переїздимо — можна спитати?
— Хашозяшоїншо насшо вишосешоляєшо.
По той бік каміна наймолодший брат затягнув «Часто тихої ночі». Один по одному діти підхопили мотив, поки не заспівали цілим хором. Отак вони співатимуть годинами, мелодія за мелодією, мотив за мотивом, аж поки останній блідий промінь не вмре на обрії, поки не вийдуть перші нічні хмари й не западе ніч.
Якусь мить він чекав, прислухаючись, а тоді підхопив і собі. З болем духа прислухався він до обертонів втоми, що ховалася в їхніх крихких, свіжих, безвинних голосах. Вони ще й на життєвий шлях не ступили, а вже, здається, стомилися іти.
Він чув, як хор голосів у кухні відлунює і множиться безконечним відголоссям хорів безконечних поколінь дітей, і в усіх цих відголосах чути й відголос оцього бриніння втоми та болю. Всі вони, здавалося, стомлені були життям, ще й не вступивши в нього. І він згадав, що Ньюмен розчув ці ж обертони в елегійних віршах Вергілія, котрі, мов голос самої Природи, виливають той біль і втому, але й надію на краще життя, що їх відчувають її діти вусі часи.
Далі чекати він не може.
Від дверей корчми Байрона до брами Клонтарфської каплиці, від брами Клонтарфської каплиці до дверей корчми, тоді знов назад до каплиці, і знов назад до корчми ходив він повільно, спершу акуратно ступаючи на плити бруківки, а потім погоджуючи ходу з ритмом читаних подумки віршів. Минула вже добра година, як батько зайшов у корчму з викладачем Даном Кросбі побалакати про вступ сина до університету. Добру годину вже ходить він туди-сюди, але далі чекати він не може.
Зірвавшись з місця, він майже бігцем — щоб батько свистом не завернув його назад — подався до Бичачого острова, за кілька хвилин опинивсь уже за рогом біля поліційної казарми і відчув себе в безпеці.
Так, мати була проти, як можна було вгадати з її незрушного мовчання. Утім, її недовіра підстьобувала його сильніше за батькову пиху, і він холодно думав над тим, що помічав — у міру згасання віри в його душі, ця віра росла й міцнішала в її очах. Невиразна нехіть назрівала в ньому, темною хмарою настроювала розум проти материного невдоволення. А коли настрій той минувся, як хмара, не скаламутивши ні розуму, ні синівської шаноби, він неясно й без жалю відчув, що вперше їхні життя безмовно розходяться.