Портрет митця замолоду

Але не вірити більше в реальність любові він уже не міг — Сам-бо Господь споконвіків возлюбив його душу божественною любов'ю. Поступово, в міру того, як душа його збагачувалась духовним знанням, цілий світ став уявлятись йому єдиним, неосяжним, симетричним виразом Божої сили та любові. Кожна мить життя, кожне відчуття — хай навіть це буде самотній листок, побачений на галузці, — було божественним даром, за який його душа повинна славити і благодарити Благодарителя. Світ, попри всю його конкретність і складність, існував для його душі лише як теорема божественної сили, любові й всеєдиності. Дароване його душі чуття божественного сенсу в усій природі було таким цілісним і безсумнівним, що він не зовсім розумів, навіщо йому жити далі. Але це було частиною Божого плану, і хіба міг він, який так сильно і так огидно згрішив супроти Божого плану, сумніватись у доцільності речей? Упокорена і понижена усвідомленням єдиної, вічної, всюдисутньої, досконалої дійсності, душа його знову впряглася в ярмо побожних практик, мес і молитов, причащань і умертвлянь плоті; і лише тепер, вперше відколи він почав розважати над великою таїною любові, у ньому щось тепло ворухнулось — новонароджене життя чи чеснота самої душі. Поза екстатичного самозабуття в духовному мистецтві — знесені й розведені руки, розтулені губи, закочені у млостях очі — стала для нього образом душі в молінні, приниженої і немічної перед своїм Творцем.

Але він уже знав про небезпеки духовної екзальтації і не дозволяв собі занедбати найменшу чи найнезначнішу побожну практику. Невтомним умертвлянням плоті він не стільки намагався досягти повного небезпек стану святості, скільки спокутувати своє гріховне минуле. На кожне з чуттів він наклав сувору дисципліну. Щоб умертвити чуття зору, він навчився ходити вулицями, опустивши очі, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, і ніколи не озирався. Очі його втікали від жіночих очей. Іноді він раптовим зусиллям волі відривав їх від читання на половині речення і закривав книжку. Щоб умертвити слух, він не пробував опанувати свій голос, який саме тоді ламався, не співав, не свистів і не уникав звуків, які боляче вдаряли по нервах, як от точіння ножа об камінь, вигрібання попелу шуфлею з каміна, витріпування килима. Умертвити нюх було важче: він не виявив у собі інстинктивної огиди до поганих запахів — ні до навколишніх смородів, як от гною чи дьогтю, ні до запахів власного тіла, які він не раз, бувало, з цікавістю вивчав і порівнював між собою. Врешті він виявив, що єдиним запахом, проти якого повставало його чуття нюху, був сморід тухлої риби, схожий на сморід застояної сечі, і принагідно змушував себе нюхати цей неприємний дух. Щоб умертвити смак, він був дуже стриманий за столом і навмисне відвертав увагу від смаку страв. Але найстаранніш і найвинахідливіш він працював над умертвлянням дотику. В ліжку він ніколи свідомо не повертався з боку на бік, сидів у геть незручних позах, терпляче зносив всіляку сверблячку і біль, не дозволяв собі грітися коло вогню, цілу месу, за винятком Євангелія, простоював на колінах; умивши шию та обличчя, не витирав їх як слід, щоб відчувати жалкий дотик повітря, а коли не перебирав вервицю, то притискав руки до боків, як бігун — ніколи не тримав їх у кишенях і не закладав за спину.