Тигролови
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1943
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тигролови». Краткое содержание книги:
Краєва “Тихоокеанская звезда” рябіла жирними кличами і гаслами. “СМЕРТЬ ПОДЛИМ НАРУШІТЄЛЯМ!” “СВІНЬЯ ЛЄЗЄТ В СОВЄТСКІЙ ОГОРОД!” “СМЕРТЬ ЗАХВАТЧІКАМ СОЦІАЛІСТІЧЕСКОЙ РОДІНИ” тощо.
Потім наводилися привітальні телеграми на їм’я того героїчного начальника Н-ської застави і представлення його до найвищої нагороди. І тут же описувалося подробиці з епізоду поранення начальника. Говорилося про великий бій і, між іншим, про “двох негодяїв з гігантським псом”, що в тім бою нагло напали на начальника “з тилу”…
Старий Сірко, що привіз з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра, слухав всі ті надзвичайні новини, всі ті дивовижні події та страхітні прокльони й погрози і хмурився, а йому хотілося нагло і гомерично реготатися. А хіба не смішно! Отак-о воно й все!
Що то за історія вийшла з тими “полеглими в бою з великою бандою ворогів народу” грізними енкаведпстами, він знає. Та це його и не так цікавило, доправди, хоч там і говорилося про велику премію. Його увагу прикувала друга сенсація, і йому хотілося гомерично сміятися.
“Ага!!. Трясця вашій матері! Отак-о!”
О, старий Сірко - то старий вовк. Одразу вхопив у всьому тому тропи, що й до чого. Ясно, що ця друга історія має ту саму причину, що й перша. А головне - з усього йому було найперше ясно одно, а саме, що “н а ш і б р и к а ю т ь”. Бо оті “два негодяї с гігантскім псом” - то й були саме вони. Авжеж. І то вони, власне, втрьох такого там шелесту наробили. І більше там нікого й не було! Напевно.
“От так встругнули!!! А той дурний начальник - нехай не лізе! Чого він підставив свою дурну голову та й став на дорозі! Хіба не знав вдачі Сіркової доньки?…”
Дід дивився на тигра в клітці, слухав, як якась дівчина читала тії новини службовцям бази, і йому чомусь раптом захотілося взяти та й випустити того тигра геть. Нехай біжить! Га! От би було лементу!…
І він би, може, й випустив, та вже тигр був не в його клітці, а в загальній і під великим замком, а головне, - дід згадав, що першого роздере ж той тигр, звичайно, його, як головного винуватця своєї біди. Але то так собі, химерна парубоцька думка.
Такого втрьох шелесту наробили!… Га! А тільки втрьох. Решта - то все брехня, як і з тією “великою озброєною бандою”.
Слухав, як читала дівчина, і курив собі байдуже, чекаючи. коли там той бухгалтер скінчить підрахунки та и відчислення на позику “Готов к труду і оборонє” тощо. “А що з тими “негодяями” сталося, не пишуть!…”
Звелів Грицеві наскуповувати всіх газет, які тільки є (“Дома будемо читати”), сподіваючись щось вичитати там, що з тими “негодяями” було далі.
Слухав, що гомонять люди, хмурився і мовчав собі. Люди теж нічого особливого не гомоніли, вони більше помовчували. Так їх вимуштрувало життя та й вся ота писанина. І до сенсацій таких вони звикли, бо їх так рясно, та ще й не таких! - ого, - що, здавалося, без них ціле життя в цім світі стане ненормальним. То бо стало стилем цілої цієї збожеволілої країни, всі ті “диверсії”, “нарушителі”, “вороги народу”, “процеси”, “бдітєльность”, “знищення”, “розстріли”, “чекісти”, “енкаведисти”, “орденоносці герої”, “прокльони”, “тюрми”, “диверсанти”, “шпигуни” і т. д. і т. п. Почаділи, подуріли. Геть всі люди подуріли. То було стилем. І так само було стилем нишкнути, втягувати голову в плечі і чекати, як віл обуха, грому з ясного неба на свою голову. А от як би їх взяв та й розкрив, розлущив, як розлущують горіх, - гляди цікаві та й несподівані речі побачив би. А вже напевно побачив би, як вони кпили з усіх тих сенсацій, а то й ще побачив би що-небудь цікавіше…
Ідучи додому, старий Сірко всю дорогу тільки те й робив, що курив люльку. Набивав та й знову курив. Набрав-бо махорки півмішка в столиці. Цілі кілометри мовчав зосереджено та й враз крутив головою:
– “Негодяї!…”
І сміявся собі. А вони стояли йому віччю тії “негодяї”.
Один “негодяй” і одна “негодяйка”… То ось навколішки, схиливши покірно голови, посеред хати… А то Наталка ходила вистрибом по сонячній ріці, по каменях і дуріла з Заливаєм… А то вони з Григорієм на пантовці… Пробігали картини одна одної яскравіші, одна одної радісніші, - дзвінкі картини минулого, так прекрасно прожитого літа.
Старий кректав, зітхаючи. І вертався думками до тієї маленької, тривожної, як гостра шпичка:
“І чому вони не написали в газеті, що ж далі з вими?”
Дома стара Сірчиха скучала, мовчки журилася за дітьми. Але не нарікала.
Приїхавши, старий Сірко розіклав газети на столі і довго та пильно блукав по них пальцем. Але нічого цікавого не вичитав, крім того, що було. А було все те, що вже чув. І більше ні слова. Читання кінчилося тям, що він спересердя викинув газети ті всі в піч.
Другого дня після приїзду Сірка з Хабаровська, надвечір, прибіг Заливай. Хвора і одноока тепер Нерпа і Рушай зчинили раптом радісну гавкогняву. Старий Сірко відчинив на ту гавкотняву двері… На порозі лежав Заливай. Схудлий. Здичавілий. Боки йому позападалися. Шерсть на спині сторч, як у вепра. А ребра можна було перечислити здалеку.
– Заливай!!! А Боже мій!!. - Стара Сірчиха кинулась, як до людини, зраділа і стривожена.
Пес загавкав хрипко і вбіг, ні, вповз до хати. На ногах йому була льодовиця - сніг, понабивавши межи пальці, позмерзався й поробив крижані черевики. Ліг і дивився на всіх хворобливими, розумними очима і лизав старому руку, що, невимовне зрадівши такому гостеві, тріпав його по морді:
– Ух ти ж, дурашка… Ну-ну… Читав я, брат, про тебе, читав… Ге-ге…
А пес тихенько вищав. Так ніби розповідав. Та ніхто не міг його мови зрозуміти.
Стара мерщій насипала псові їсти, краючи хліб, мовби людині. А Грицько тим часом обшукав Заливая.
І знайшов записку!
То був радісний день у Сірків. Старий розправив тремтячою рукою малесенький шматочок паперу і тримав його, наче бозна-яку газету. “Депеша прийшла!” В хаті було темно. Тоді засвітили каганець та й заходились читати. Тую “депешу” читати. Заходився, власне, старий Сірко, водячи пальцем од літери до літера. А в тій “депеші” печатними літерами стояло:
“ЖИВІ. ЗДОРОВІ… О! (це вже “о” від діда).
ОБІЙМАЄМО ВСІХ. ЦІЛУЄМО. ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТІТКИ!"
Стара Сірчиха плакала від зворушення.
– Ну, читай же, читай…
– Що тобі ще читати? Хіба мало? Ого! Все.
– Ну, читай ще…
Але Сірка не треба було змушувати. Він сам, помовчавши урочного, брався до “депеші” знов. Перечитував її з насолодою. Клав її на стіл. Закурював люльку, пихкаючи поволі. Розгладжував вуса. А тоді знов брався оглядати депешу. Обдивлявся пильно з усіх боків, - чи не написано часом чого-небудь ще десь у куточку.
Ні. не написано.
Тоді перечитував, уже десять разів чуте, та й все приголомшуюче:
“ЖІІВІ. ЗДОРОВІ… ОБІЙМАЄМ… ЦІЛУЄМ…”
– От “негодяї” так “негодяї”!
Я ж так і знав!… Таки Бог їх одне для одного сотворив!
Цікавішого чогось в своєму житті Сірко ще не читав, відколи був письменний.
Нарешті стара відібрала у діда записку і віднесла до сховку. В хатині поцілувала її нишком, так, ніби обох їх цілувала, так, як у ній було написано, а тоді завинула в шовкову хустинку і поклала в скриню на самий спід, де лежали-зберігалися всякі дрібнички Наталчині. А потім, вклякнувши на коліна та мерехтячи очима, повними сліз, молилася до старенької Божої Матері. Нишком вимолюючи зовсім-зовсім небагато - зустрічі. Бодай на старість. Бодай наостанку літ.