Тигролови
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1943
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тигролови». Краткое содержание книги:
Тут коні захропли, затанцювали і враз мотнули, як навіжені, вбік - вхопили тигрячий дух. Ага!… Кошівка (такі сани) перекинулась, і обидві постаті випали в сніг.
Григорій вп'явся в них очима. Не бачив, як повз нього, божевільне, обминаючи його стороною, мчали коні, б'ючи голоблі та сани, що летіли за ними льотом, перекидались, деренчали…
Одна постать схопилась і хотіла кинутись упоперек до лісу. Другий шалено, хапливо вибивав сніг з цівки гвинтівки, а далі шарпнув за кобуру пістоля.
– Стій!! - гукнув Григорій. - Зброю геть! Руки вгору! Три ступні вбік! Так стояти!…
Стоять… Григорій підійшов. І нагло… Серце закалатало йому безумно, шалено. А очі вп'ялись в того, що в кашкеті… І він зареготався страшним, жаским і… радісним реготом.
– Медвин?!.
Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радості. Є, є Бог на небі! Ось він. Ось той, з ким їх і Бог не розсудить.
А Медвин - бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, - стояв і тіпався… Так, тіпався. Губа йому тіпалась, а очі… очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали на ковнірі - як мазки крові.
– Великий начальник?! Так… Поздоровляю…
Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою - якийсь начрайону. “Чорт його припарував, дурака”, - подумав Григорій, а вголос промовив:
– Так… Ну, все, таваріщ следователь! Все. - І важко задихав: - Кінчаю слідство… - І підніс голос, повільно, грізно:
– Тут… я тобі… й рев, тут я тобі й трибунал! - Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.
Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою… Тут утікач обернувся і вистрелив з пістоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля тьохнула десь у сніг.
– Хіба так стріляють? - промовив Григорій задумливо. Пересмикнув закривку і стрельнув.
Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі й покотилася з урвища.
Мить Григорій стояв нерухомо. Думки летіли вихором… Так. Все. А тепер - в Маньчжурію, в Китай, в Японію. до чорта в зуби. От. Все відтяв за одним разом - і ворогів і друзів, і спокій - все…
Стривай! За мої вчинки відповідати ж ніхто не мусить. Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами:
“Судив і присуд виконав я - Григорій Многогрішний. А за що - цей пес сам знає”.
Ще й розписався.
– Так… Куди ж тії бідолашні коні побігли? Загинуть… Шкода… Ну, добре. - Хвилинку постояв. Зітхнув. Потім махнув рукою, почепив гвинтівку на шию і повернувся…
На нього дивилась пара очей. Наталка!
– Що ти зробив?
Григорій взяв її за руку і потяг геть за собою. Вона не опиралась - покірно йшла поруч, лише відчував, як її рука тремтіла.
А в неї рука тремтіла не з переляку, ні.
– Що ти зробив?
– Слухай, Наталко! Те, що я зробив, - те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона… Ти цього не бачила! Не бачила! Розумієш? Не бачила! А вже, як я буду далеко звідси, - тоді ти про все розкажеш своїм…
Дівчина дивилась на нього, і в неї затремтіли губи.
Прошепотіла здивовано, розгублено:
– Куди ж ти?…
– Стривай. Твій вінчестер зареєстрований?
– Ні.
– Гаразд. Чудесно. Дай мені твій вінчестер. На тобі цю гвинтівку. Вона теж не реєстрована, але… хай батько допильнує…
– Але стривай… Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, добре, тобі видніше, але куди ти?! Куди ти підеш?
Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло. А дівчина благала:
– У нас же цілком безпечно… у нас… Та можна ж іще далі зайти в нетрі…
Григорій взяв її за руку і стис. Міцно-міцно. Вона не віднімала своєї руки.
– Дурна, ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами - шукатимуть… Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.
І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, - його помічники… А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…
Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.
І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, - стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.
І я мав щастя… Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати… Обійми її міцно за мене і поцілуй її за мене… сестро.
Наталка враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно - це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала… Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу.
А тоді враз відірвалась, зціпила зуби, хутко-хутко відстебнула набійницю, повну набоїв до вінчестера, ткнула в руки.
– Візьми!
Мовчки взяла його патронташ.
Повернулась і пішла. Хутко-хутко… Зупинилась… Завагалась… Пішла… Зникла…
А за хвильку з хащів почувся її голос, суворий, але з зле прихованими слізьми:
– Ітимеш оцією річечкою. Дійдеш до заїмки - візьмеш коня, харчі… сірники… Батько нічого не скажуть, я їм поясню, як приїдемо… Ітимеш далі розпадками на захід… На Уссурі. Й на Маньчжурію…
За слізьми не договорила - подалась. Все.
Бідолашна… Горда… Дика… Наївна і… надзвичайна Наталка…
І десь зринула в пам'яті і бриніла в вухах пісня, як кров у висках, бриніла боляче і чітко:
“…Цілувалися ми із тобою один раз”…
Ху-у! Серце Григорієве ніби хто поклав у жорстокі лещата. Він стояв, зціпивши зуби до хруску, щоб не ревнути дико, нестямно. А по щоці повзла помалу сльоза. Вирвалась-таки! Так, як вирвався він колись із скаженого поїзда.
Згори почав падати густий лапатий сніг. Засипав сліди. Засипав усе…
І сідали рядочком сніжинки, як білі голуби, на сталеву сизу цівку вінчестера.
Розділ дванадцятий
Навзаводи з щастям
До Хабаровська з заходу кордон іде по Амуру. Від Хабаровська на південь по Уссурі. Найліпше кордон перейти десь в Біробіджані, там найбільші нетрі, найвужчий Амур і гори обабіч - Великий Хінган. Це Григорій знав. Він це вивчив досконало і давно вже, щоб бути зорієнтованим на випадок чого. А тепер той момент настав. Але ж…
Ні. Йому несила так піти геть. Він мусить піти туди, глянути, побачити. Востаннє ж. Побачити батька, побачити матір. Це, може, єдині рідні, може, на цілому світі.
Попрощатись. Стати навколішки і хай благословлять у далеку путь - у темне, страшне невідоме… Може, в смерть.
Три дні він ішов снігами і боровся сам із собою. І не міг перемогти бажання піти, глянути. Він мусить. Спустився становиками і вийшов на річку. Зайшов на заїмку - постояв біля коней, що стояли біля стіжка сіна і, зачувши його, радісно заіржали. Він погладив свого буланого, по-господарському обдивився усе - все гаразд. Мисливці ще не приїжджали, але мали приїхати. Коня він не зважився взяти, лише взяв харчі, сірники, пляшку з спиртом і жменю набоїв. Інокентія Петровича не було вдома, і Григорій був задоволений з того. Взяв що треба і пішов далі. Це було позавчора. А вчора він провалився в наледь і мусив сушитися. Сушився всю ніч і думав усе про одно, все про те саме. Ще вчора вранці з перевалу він бачив, як унизу річкою їхала процесія. “Наші”, - мелькнуло в голові. Так, він упізнав їх. Хотілось скрикнути і побігти до них, але утримався. Зітхнув лише.
А процесія посувалась униз по льоду. Коні встяж тягнуть на довгих полозках клітку з тигром і всі речі. Позаду ідуть двоє, а спереду одно лиш на лижвах. Коло нього крутиться собака, то забігає наперед, то, повернувшись, кидається назустріч… Заливайків голос перекочується по горах, дзвінкий і докірливий - на нього не зважають… Серце Григорієві стиснулось. То ж Наталка! То ж Наталка. Простує вперед уперто, похилившись проти вітру. Уявив, як вона уперто заломила брови, і так стало на серці… Ні, цього не скажеш, як то буває на серці, коли воно нагло обіллється кров'ю.