Тигролови
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1943
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тигролови». Краткое содержание книги:
Вони вже були коло Пашкова, на цвинтарі, як ззаду, далеко в сопках, спалахнула пожежа. Потім почулись звідти вибухи… Один… Два… Пачкою… Десь від кордону - від Амуру - здалеку відгукнулось кілька пострілів. В Пашковім заметушились. Чути, як хтось кричав:
– Сергеев!!. (Трам-трам-тарарам!) Ка мнє!!. По дорозі з Пашкова в сопки промчав чвалом кінний загін. Дві постаті з собакою швидко пішли в Пашкове. Виринули з завулка і пересікли площу. Саме завертали за велику якусь будівлю над Амуром, як напоролись на постать, що виринула назустріч.
– Стій!!. - загородила постать дорогу і зарепетувала п'яним голосом. То сам начальник застави біг десь від любки, пристібаючії на ходу пас з кобурою.
– Чужий! - скрикнув тихо дівочий голос. І в і у ж мить пес ударив грудьми в груди того чужого і впився в нього пащею… Одночасно кольба вінчестера лягла впоперек черепа. Начальник звалився.
– Заливай! До мене!… - І дві постаті з собакою канули в темряві.
По всьому кордону лопотіла перестрілка, рвучи темряву на шматки. Японські прикордонники, поставлені на ноги небезпекою, теж заалярмували по всій лінії, вліво і вправо десь за кілометри. Встряли своїми пострілами. Лише насупроти Пашкова, де височіли круті, непроходимі кряжі, було спокійно. Десь далеко-далеко гримнуло раз, удруге… У відповідь залопотів скоростріл. І завирувало там, заклекотіло. Чути було, як строчили скоростріли… З Пашкова знялась ракета і освітила мертвим, сліпучим світлом кряжі Великого Хінгану, ціле Пашкове, вкритий торосами Амур… Десь вили пси з переляку.
Ракета пливла в небі і пливли - метушились тіні між високими торосами. Веремія тіней. Не розбереш - чи то все живе розбігається на всі боки та ховається, лягаючи ниць, чи то лиш омана. Брили високих торосів - брили криги поставлені руба під різними кутами - ожили, фантастично рухаючись. Десь близько залопотіло з скоростріла вздовж по Амуру. Кулі тьохкали об кригу і, відбиваючись, сюрчали як несамовиті. Десь знялась друга ракета, да-а-леко. Там заклекотало, загупало. “Центр бою” перенісся туди. Шляхом, що йшов вздовж Амуру, цокотіли вершники, летючи на прорив. Бій тривав, розгоряючись.
А на тім боці Амуру, високо в сопках Великого Хінгану, по тім боці “граніци на замкє”, стояли винуватці всієї тієї баталії, весело відсапуючись, розхристані, з непокритими головами. І так, наче подурілі.
Плачучи від щастя, Наталка припадала до Григорія і цілувала його в нестямі, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала:
– М і й!… М і й!…
І шаліла в нападі безумної радості, невисловленої любові, безоглядної вірності.
– Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!
Обвилась руками за шию і припала до мужніх грудей, слухаючи, як товчеться там до неї суворе, розбурхане серце, - і тріпотіла на них. Вперше цілувала, сама цілувала та й дала серцю волю.
І так само дав серцю волю Григорій. Забрав її всю в обійми, заціловував тії дикі, тії неприступні, тії незаймані вуста, тії очі насмішкуваті і великі, як у дикої козулі, тії руки, морозами попечені і порохом посмалені, - такі жорстокі в бою і такі ніжні до нього от… Аж ось де він догнав своє щастя!
І дуріли обоє, опираючись тим щастям до нестями.
А великий якутський пес Заливай зп'явся на задні лапи і, тихенько скімлючи, намагався лизнути обох в ніс.
Лемент на кордоні помалу вщух.
Далека пожежа погасла. В Пашковім було тихо. Лише десь далеко-далеко зрідка ще лопотіли постріли.
Наталка послухала якусь мить. Потім розстебнула Григоріїв рюкзак, вийняла великий шмат м'яса і дала Заливаєві:
– Їж… Ну!… У, мій милий, мій вірний друже!… - І пестила його рукою попід шиєю.
Пес лизнув руку і тихесенько заскімлив, відчуваючи собачим серцем наближення якоїсь зміни в своїй долі. Але на м'ясо накинувся жадібно.
– Давай записку…
Григорій вийняв з гільзи маленьку записку, обачливо приготовлену ще вранці. Наталка оддерла стьожку від хустки, прикріпила ту записку до Заливаєвого нашийника зісподу та й примотала її стьожкою. Готово… А тоді довго гладила Заливаєву голову, розмовляла з ним, термосила за вуха, поклавши голову собі на коліна. Аж но хотілось заплакати - так шкода було розставатися з вірним другом. Та враз звелась рішуче і суворо:
– Заливай!
Заливай скочив на ноги і завмер, готовий до послуху. А Наталка завагалась хвильку, а тоді жорстоко і твердо, махнувши рукою:
- Д о д о м у!…
Заливай прянув стрімголов… та й враз вернувся. Дивився очікуючи. “Не рухаються”. Жалібно заскімлив, бив хвостом по снігу, позирав запитливо то на Наталку, то на Григорія. “Чого ж вони не йдуть?” Але він уже знав, чого вони хочуть. Він добре знав свою господиню і прекрасно її розумів, як завжди, з самої інтонації голосу. Та, либонь, не хотілося псові розставатися.
Шкода було пса. Але не було випадку ще, щоб Наталка, сказавши раз, міняла наказ. А зараз - тим більше. Так мусить бути. Вона нагнулась до пса, що, скориставшись з того, лизнув її в губи, і повторила, ніби людині, умовляючи лагідно:
– Додому! Так, додому… Чуєш? - І, поторсавши ніжно за шию, враз випросталась:
– Заливай! - Та й простягла руку туди, звідки вони прийшли:
– Додому!!!
Пес шарпнувся, потоптався на місці, водячи очима то на одного, то на другого. А тоді враз тихесенько гавкнув… Та й враз, розпачливо скімнувши, зірвався з місця і погнав скільки духу.
Щез.
Чути лише, як десь шелестів сніг унизу…
– Втрапить? - подумав вголос Григорій. Наталка мовчала дослухаючись.
– Як виплутається в Пашковім - втрапить. А не виплутається - верне і дожене нас. Але… Заливай не вернеться вже.
Трохи було смутно. Та не було на той смуток місця в безмежному, героїчно здобутому щасті.
Шлях їм прослався вперед, в невідоме. Десь навколо світу. Приготовані на всі труднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі за собою та й вірили в свою зорю, що присвічувала їм шлях, - шлях в життя. Шлях туди - десь на ту далеку, для одного з них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи в героїчну битву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за тую омріяну Україну.
Шлях прослався вперед, а думки летіли назад, - тим своїм безконечним слідом через снігові пустелі і нетрища, що ними мчав одинокий пес, вірний і до кінця відданий чотириногий товариш, припадаючи к сліду по-вовчому, - туди, до засніженої, загубленої в нетрищах домівки суворих тигроловів.
Краєва преса була сповнена сенсаційними повідомленнями. Перше:
Чільна сторінка офіціозу “Тіхоокеанская звезда” чорніла жалобою. Під грізною чорною шапкою - “СМЕРТЬ ВРАГАМ НАРОДА!!” та “ВИ УМЄРЛІ, НО ДЄЛО ВАШЕ ЖИВЬОТ! МИ КЛЯНЬОМСЯ, ДОРОГІЄ ТОВАРІЩІ, ОТОМСТІТЬ ЗА ВАС І УНІЧТОЖІТЬ ВСЄХ ВРАГОВ ВО ВСЬОМ МІРЄ!” - під цією шапкою в тексті було надруковано два портрети в чорних рамцях. Під портретами товстими літерами повідомлялося про те, що в тайзі “ВЕЛИКА, ОЗБРОЄНА ДО ЗУБІВ БАНДА ВОРОГІВ НАРОДУ, на чолі з крупним державним злочинцем, збігцем з каторги, шпигуном і агентом фашизму і т. д., на прізвище Григорій Многогрішний, - ПІСЛЯ УПЕРТОГО БОЮ ЗВІРСЬКИ ЗАМОРДУВАЛА тов. МЕДВИНА - начальника Краєвого особого відділу УГБ НКВД на ДВК та начальника Н-ського райвідділу НКВД”.
Перечислялося всі заслуги того орденоносного тов. МЕДВИНА - “ветерана ВЧК - ОГПУ - НКВД, славного і доблесного чекіста”, що в боротьбі з ворогами не знав пощади і жалості і що рука в нього не дрижала ніколи… і т. д. Потім сипалися страшні погрози і прокляття на адресу “ворогів народу усіх мастей” та їхніх приспішників і симпатиків, а особливо металося громи викорінювати всіх підряд жорстоко, немилосердно, повсякчас, і на віки вічні.
Кричалося про “бдітєльность” та “священний” обов'язок всіх - старих і малих - допомагали органам ЧК.
А внизу великими літерами оголошувалося велику премію за зловлення того страхітливого “отамана банди” - Григорія Многогрішного.
А ще нижче подавалося свідчення очевидця, що та банда пішла на схід, намагаючись, очевидно, прорватись до Японії, і що бачено її вже аж на Охотському узбережжі. Друга сенсація була ще цікавіша. Подавалося карколомне повідомлення про “чергову провокацію” “нєкой” агресивної держави на совєтсько-маньчжурському кордоні… В зв'язку з чим ціле місто, ні, цілий край заговорив про швидку війну, потираючи з радості руки: “Нарешті все скінчиться! Дай боже! Хоч би вже швидше!…” І в зв'язку з тим же заворушилось ПХВО та ОСОАВІЯХЕМИ, поливаючи вулиці іпритом та ганяючи в газмасках, - без віддиху прискорено проходячи курс протиповітряної оборони і не маючи до того аніякісінької охоти… Отже - подавалося повідомлення про черговий конфлікт на маньчжурському кордоні. Про кількагодинний бій і відбиття великої диверсійної групи ворога, що хотіла проламати “границю на замку”. Про героїзм начальницького складу Н-ської застави. А особливо про заслуги начальника тієї застави, який в героїчнім бою був поранений тяжко, проте не зійшов з революційного посту до остаточного розгрому ворога.