Тигролови

Грицько сидів біля груби і морочився з калибом - відливав картеч, козюлювати збирався; робота щось кепсько йшла.

Мати біля затопленої печі перебирала мерзлі брусниці. - розглядала їх, як крапелинки крові чи як намисто на долоні.

В хаті була мовчанка гнітюча. Чи то сон недоспаний напосідав, чи то сумно, чи то тужно, як по якійсь утраті, як після похорон. Та сама гнітюча мовчанка, що запанувала серед них зразу, ще в дорозі, після того, як Наталка в кількох словах розповіла, що сама бачила, що від Григорія почула, та про його намір. Аж приїхали додому, вона, заплакавши, поцілувала матір.

Грицько гнівався на побратима, що той зник і знехтував його приязню, дружбою, - зник, навіть не попрощавшись. Його молоде серце закипіло після сестриної розповіді. Боже! А він і гадки не мав! Зразу був хотів вертати на розшук та збагнув, що це ні до чого, пізно, - і мовчав. Мовчанка - це єдине, що лишилось в ім'я дружби. Так і Наталка, і батько. Наче змовились.

Треба було їхати до міста на базу - відвозити здобич, але старий не квапився. Десь там піймана кішка чекає у клітці, поклавши лапи і гордо піднісши голову, - нерухомо та відчужено дивиться просто себе вогкими великими очима. Не бере їжі. Третій день не бере… Та вона п'ять днів не братиме, але не згине. То горда і живуча тварина… І старому думки химерно блукали межи гордою твариною та…

Раптом в сінях зашелестіло. Клацнула клямка… В розчинені двері увірвалась хмара морозу. Густа та біла… І перетворилася в людину. Так чаклують шамани в гольдів, пускаючи клубками дим. Але такого чуда не втнуть! Зачинивши двері, біля порога стояв Григорій.

Вінчестер через плече, в снігу і крижинах попід руки, унти і ремузи обмерзли, - десь брів по наледі, - набійниці навхрест на грудях, а груди розстебнуті, спітнілі… Завмер нерухомо. Блідий, трохи схудлий, засмалений вітрами, стояв і ніяково, по-дитячому посміхався.

– Не сподівались? - вимовив хрипко. Брусниці посипались і покотились-покотились по підлозі, заторохтіли, як намисто.

– Ох, Боже мій!… - скрикнула мати і, простягши руки, ступила до дверей. - Ой, сину! О, дитино бідная!… - І материнські сльози покотились, як тії брусниці розсипані: - Ой, що ж бо ти наробив, соколе нещасливий!?

“Так, як у тім божевільнім сні на пасіці”, - майнуло в голові. І, не розуміючи, що робить, скорившись невидимій силі, Григорій стяг шапку і опустився на коліна… Та зміг видушити тільки одне, жалке слово:

– Мамо…

А на закам'янілому обличчі, на щелепах набрякли жили від надмірної напруги.

– Ой, синку, синку!…

І ще буйніше котилися сльози у матері; вона за сльозами його не бачила, простягаючи руки, щоб підвести: - Бог… Бог тобі простить, дитино… Бог тобі суддя, та й мати Божая. - І витирала буйні сльози, а вони, неслухняні, лилися далі. - І нащо ж ти так?…

– Ну-ну, стара… - закректав старий Сірко вдоволено. - Козакові - козацьке діло!

Як Григорій увійшов, він встав назустріч і стояв так. Григорій звівся, допитливо дивлячись старому в очі. А старий заховав їх під волохаті брови, і вони так посміхалися самі собі під бровами нахмуреними. Стояли так один проти одного. Стояли так, як той Тарас Бульба з Андрієм, тільки це не Андрій, - це Григорій, і голова в нього не схилена погноблено, а гордо піднесена; лише блідий, але напропале затятий. Старий покрутив головою загадково. Либонь задоволене:

– А я й знав, що ти прийдеш, сину, are ж… Ну, ось… Запанувала мовчанка. А Наталка… Боже мій! Впустивши оторочки і голку, вона стояла край столу, смертельно бліда, не пустила й пари з уст. Якби хто знав, що з нею діялось! Аж помертвіла. Бідолашна дівчина! Припала очима до гостя. Аж Грицько - брат її - подивився на неї, потім на Григорія і відвернувся. Він знав сестру і вгадав, що то значить.

– Так. Я прийшов… (павза) Мені треба поспішати… Я прийшов попрощатись з вами усіма… Простіть, коли чим завинив, може, вже не побачимось (і посміхнувся), хіба на тім світі… - Обвів усіх очима і зустрівся з Наталчиними.

Дівчина спалахнула. Прочитала в його очах те, що було в його серці. Почервоніла до сліз, та помалу кров відплинула з обличчя, і вона ще більше зблідла. Чула, як крізь завірюху:

– Я мушу поспішати… Простіть і побажайте мені, як бажаю я вам…

Рвучко ступнула, потім враз повернулась і вийшла геть, либонь, до хатини…

-  Бог простить, синку, - це мати, витираючи сльози. - Прости ж і ти нас, коли що…

– Щасти тобі Боже, синку! - це батько урочисто. - Шкода, та що ж… Стара, збери на дорогу щось. Не барись, синку, бо скоро світатиме. А ти дорогу знаєш?

– Та знаю… - це Григорій. - Я весь час вивчав. Думаю на весну, та от…

– Будь же обережний. А в Маньчжурії - в Харбіні та в Сахаліні є наша рідня. Та ти ж, пак, знаєш.

Григорій кивнув головою.

– Спасибі. Гаразд.