Мене називають Червоний

Ще пізніше зайшли й вони — Шевкет із Орханом, їхній дід саме розповідав про дивовижність світла й тіні. А дітлахи ж перед тим подавали нам на таці каву. Не можливо було не помітити їхні старанність і продумані до дрібниць рухи. Подавати каву — справа Хайріє, отже, тут приклалася Шекюре, мабуть, для того, щоб діти наперед познайомилися з тим, хто стане їхнім батьком, і дізнатися про враження малих від цього чоловіка. Я сказав Шевкетові: «Ой які в тебе гарні очі!» — і обернувся до Орхана, аби той не заздрив: «У тебе теж». Несподівано я дістав з кишені й кинув на тацю бліду пелюстку гвоздики, потім розцілував хлопчаків у щоки. Ну а згодом із-за стіни почулися сміх і хихотіння.

Іноді цікавість просто не давала мені спокою: за якою шпариною причаїлось око Шекюре, в якійсь зі стін, зачинених дверях чи, може, навіть у стелі, під яким кутом на мене дивляться? Я кидав оком то на тріщинки в стінах, то взагалі невідомо куди, робив свої припущення й уявляв, як-то там стоїть Шекюре. Водночас мої пусті підозри пробуджувала будь-яка інша чорна цятка. Я розумів, що за нею порожньо, але зривався з місця, тим самим проявляючи неповагу до дядька, який не стуляв рота, і я починав задумливо човгати по кімнаті взад-уперед, вдаючи, що дуже вражений, ловив кожне слово дядька Еніште, а сам усе наближався до тої чорної цятки на стіні.

За якоюсь шпариною — очі Шекюре, а я не можу їх побачити. Через крах своїх мрій я геть занепав духом. Мене оповила якась незрозуміла самотність і напала нетерплячка, ніби в людини, що нудить світом.

Іноді ж я до кінчиків пальців відчував на собі погляд Шекюре: вона дивиться на мене — я був настільки переконаний у цьому, що починав уходити в роль парубка, котрий, аби сподобатися коханій дівчині, вдає з себе розумнішого й дужчого, ніж є насправді. Минуло ще небагато часу, й мені спало на думку, ніби Шекюре з дітьми порівнюють мене з її зниклим чоловіком, їхнім батьком, який ніяк не повернеться з війни. Аби відігнати настирні думки, я зосереджувався на словах дядька Еніште, що розповідав про портрети венеційських знаменитостей. Ті люди уславилися, як святі, котрі пройшли крізь біль і муки, вони вславилися, як чоловік Шекюре, завдяки дужим рукам, довгій шаблі й стятим головам, про них написано книги, де вміщено їхні зображення. Я хотів бути подібним до видатних венеційців, але лише тому, що про них Шекюре чула від батька. Еніште намагавсь описати дивовижність портретів і з яким натхненням вони створені. Він дивився на мене як на близьку людину, хоча я так не вважав. Слухаючи його, щосили намагавсь оживити ті зображення в уяві, однак у мене нічого не виходило, тож відчував себе розбитим, ницим у власних очах.