Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
— Ти не зав'єш собі волосся? — питається Лідка, вся в кучерях, як молодий жид у пейсах.
Дарка тільки видивляється на неї:
— Пощо?
Хотілось би сказати Лідці, що вона не потребує припікати свого волосся, бо Данко і без того назвав її коси „прекрасними". Погладив їх своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, прекрасні, але чи може це хто зрозуміти, що це значить?
Тоді пані, Лідчина мама, каже своїм білим, якби щохвилиночки купаним, обличчям:
— Панна Даруся має таке гарне волоссячко, гріх був би псувати його руркою… еге, гріх.
Пані по цих словах виходить з кімнати, а Дарка мало що сліди не заціловує за нею з вдячности.
— Слухай, ти не маєш пильника до нігтів? — знову вертиться Лідка.
І знову аж проситься, щоб сказати цьому вертюхові, Лідці, що „хтось" цілував ці руки з такими нігтями, як тепер мають. Хтось, хто до того часу ні одної дівчини не поцілував у руку.
— Слухай, — каже Лідка, — ти повинна трохи більше дбати про себе. Дивися тільки на свої панчохи! А твої пальці! Дивися на свої пальці! Слухай, чому не купиш собі рожевого лаку до них? Мой, якби я так була на станції, як ти, і могла мати свої гроші, то ти побачила б, що за dame була б з мене!
Дарка не відзивається: якась порошинка правди є в Лідиних словах.
По дорозі до церкви (а Лідка любить говорити, ах, як любить!) довідується Дарка від Лідки поміж новинкою, що професор Гушуляк має скляну рурку в горлі, і те, що Оріховської старший брат вчиться в Галичині, у Львові, і те, що дівоча гімназія ходить до церкви з хлоп'ячою.
— Данко… Данко… Данко… — заспівало дорогу мелодію Дарчине серце. Як тільки побачила під гімназією гуртки синіх мундирчиків, а вже співуче серце відразу пурхнуло з грудей і пішло шукати за Данком.
Але Данка не було.
— Він усе той сам, — вколихувала Дарка гриву своїх думок, — ніколи не спізняється, але й ніколи не приходить раніше.
Данко надійшов сквериком, і Дарці хотілося впасти навколішки, вгледівши його: навіть у цьому морі синіх мундирів був він з усіх найгарніший. Може, навіть гарніший, як там, у селі, бо щойно тепер, на фоні всіх цих чужих обличчів, можна було побачити та оцінити, яким чудовим він завжди був і є. Данко зразу угледів Дарку і вже здалека вклонився їй серйозним поглядом.
Дівчата йшли перші парами до церкви, а за ними хлопці. В церкві теж стояли розділені одні від одного так, що Дарка не могла доглянути навіть Данкової тіні. Як скінчилося богослужіння і почали виходити з церкви, Дарці здалося чомусь, що треба конче заждати на Наталку Оріховську.
І коли чекала, застав її Данко, що, як завжди, не вийшов з церкви ані з першими, ані з останніми.
— О, Дарко, — сказав ніби здивовано. Дарці зразу стала перед очима Ляля, Данкова сестра з Відня. — Що поробляєш? — спитав своїм звичаєм. А коли Дарка не могла навіть відповісти дурним „дякую", він заговорив далі:
— Ну, привіт, бо я вже мушу йти! Грає „Довбуш" і я спішуся на матч! Ти не йдеш на матч подивитися? Має бути „пріма" гра! Па! Я колись прийду там до тебе! — крикнув і побіг за громадою товаришів.
Показалась в тіні клена Лідка і Дарка прискочила до неї, вся задихана.
— Лідко, що ми тепер робимо? Що ми тепер робимо? Лідко! Кохана, дорога, я тебе прошу, ходімо на той якийсь матч, що його дає Довбуш! Я ще ніколи не бачила Довбуша! Лідко, але скоро, щоб ми не спізнилися!
Лідка аж руками замахала спересердя:
— Слухай, ти якась дурнувата трохи! Маєш гроші при собі? Ти гадаєш, що хто це „Довбуш"? Ти думаєш, що матч — це театр чи кіно? От будуть вганяти хлопчиська за футболом і більш нічого! Краще ходім до парку… може, „когось" побачимо…
Досить. Досить. Цвіт кактуса сумно стулює свої пелюстки. Неділя того дня тривала тільки до пів до десятої зранку.
На обід була кминкова зупа, яку Дарка вдома їла тільки після доброї сварки з мамою і бабунею. Але „то" був „дім", а „це" станція. З мішечка навчань, якими так дбайливо засобила мама Дарку на дорогу до міста, висипалася мамина пригадка, майже погроза, що „на станції треба все їсти".
Дарка заплющувала очі і ликала кминкову зупу, ложку за ложкою, як власну кров. Пані налила тієї зупи (о, крему чи компоту, напевне, не налила б стільки!) по самісінькі береги. Ніби це мало означати, що Дарці трапилась така „порядна" станція. Після обіду, коли Дарка хотіла написати лист до мами, пані загадала, що йде з Лідкою до своєї сестри, Лідчиної тети, геть аж на Манастирисько. Що буде Дарка сама робити? Може б, Дарка пішла з ними? (Це теж мало йти на рахунок „доброї станції" і „совісної опіки"). Там у тети є панночка гімназистка. Правда, вже з шостої класи, але з Лідкою вони дуже добре розуміються. Дарка зиркає очима на розкладений листовий папір і не дуже рветься в гості до „тети".