Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Дарко, ти гніваєшся на мене? Дарко? — малі, запобігливі, сердечні Орисьчині руки добираються до Дарчиної шиї і хочуть нагнути Дарчину голову до своїх уст.

— Дай мені спокій, — не дується Дарка, тільки скидає ті руки з себе, як щось непотрібне. — Я з тобою більше не маю що…

Ориська червоніє. Дарці хотілося б, щоб вона розплакалась, але вона тільки червоніє від сорому чи люті. В лавці сідає собі Ориська на сам крайчик. Оріховська приходить рівночасно з ударом дзвінка і зовсім не знає про те, що зайшло між обидвома найсердечнішими подружками.

Вже прогудів і відгомін дзвінка, а вчителя від румунської нема. Кожної хвилини може він з'явитися на порозі класи, а його нема ще. І як нема, так нема. Дарка починає тремтіти від очікування. Напруга така велика, якби цей румун мав принести їй смерть. Так їй і здається: як він тільки покажеться у дверях, вона перестане жити. Задушить її страх, мов ангіна. В пам'яті, як від дотику електричної палочки, збігаються в одно всі ремствування на румунів (на „постолаків", як казали в хаті її батьків), спогади про ті прикрі вістки, які після кожного „першого" привозив татко з Чернівців, неймовірні, жахливі історії односельчан-рекрутів про знущання в румунській армії, самовільні, безкарні вибрики румунських жандармів супроти селян у самій Веренчанці; все це доводить до того, що Дарка примліває від страху і надто довгого очікування.

Напружує пам'ять, щоб пригадати собі, хто питав її при іспиті з румунської, але ніяк не може з тих мрячних рисок зліпити якогось одно цілого образу. Знає тільки, що він називався Тудуряну, а той, що має ввійти, називається Мігалаке. Мігалаке… Мігалаке… що може нагадувати цей звук? До чого можна порівняти, причепити це слово?

Раптом відхиляються двері, Дарчин страх доходить до того стану, що вона перестає боятись. Може, очі мають трохи завеликий білий обруч навколо дугівки. Тільки всього. Учитель Мігалаке киває головою на привіт, „класа" сідає. Сідає й Дарка, але не має кого запитати, чи це можливо, чи, справді, цей гарний, ох, Боже, який гарний, молодий хлопець буде їх професором від румунської? Не хочеться повірити, щоб він називався Мігалаке. Адже ще перед хвилиною звук цей нагадував щось зовсім інше. Смішно і якось неймовірно було б цій стрункій, чорнявій, кучерявій голівці, як у молодого ягнятка, приписувати якісь недобрі заміри. Просто не хоче погодитися думка з тим, що цей прекрасний молодий професор може бути румуном. Ориська забуває, що вони гніваються з Даркою. Вириває картку з чорновика й підсуває Дарці видними буквами:

„Він такий гарний, що хочеться його з'їсти!!!" — і багато окликів.

Дарка теж забуває про свій гнів і відмахує Орисьці головою: „Це правда".

Гарний учитель посміхається до класи, і Дарчине серце, як по дроті, біжить до нього і паде йому під ноги. Тільки Оріховську не може роз'яснити це сонце в класі. Вона рисує похмуро профілі уявлених красунь.

— Чи це Мігалаке?.. — насмілюється тихше від бренькоту крилець мушки запитати Дарка, коли професор записує у журналі.