Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
Хтось обвиває її рукою за стан. Стрепетливо оглядається скоренько поза себе: Ориська.
— Дарко, ти не хотіла б уже додому їхати? Кажи, Дарко! — питає Ориська тихенько, в таємниці перед злорадісними вухами учениць, втягнених вже у шкільний візок.
— Ще питаєшся!
Дарка поривчасто притулює Ориську до себе:
— Орисько, будьмо собі і тут дві найліпші товаришки! Ти видиш, як вони зглядаються всі тут на нас, ці, вже „бувалі" в школах?
Дві дівчини, чорна і ніби (тінь тамтої) чорнява, сплетені за рамена, приступають до Дарки й Ориськи:
— Я пригадую собі „на" тебе і „на" тебе, — каже чорнява таким наголосом, якби українську мову знала тільки з книжок, — як ви здавали іспит.
— Я нікого не пригадую собі! Ми були тоді такі перестрашені! — признається Дарка на те, щоб розмова на цьому слові урвалася і вона могла залишитися сама з Ориською, яку щойно в цих мурах оцінила.
— Ти, може, з Веренчанки? — питається чорна ласкаво Ориськи.
— Ми обидві з Веренчанки, — пригадує Ориська товаришкам і Дарку.
— То твій тато — священик, правда? — питає знову тільки в Ориськи чорна.
— Так, а ти звідки знаєш? — аж розіскрюється Ориська.
— Бо мій тато теж священик… і її теж, — кивнула на чорняву, — а я знаю твого татка!
— А її татко — вчитель в нашому селі, — знову намагається Ориська ввести на рейки розмови і Дарчину постать.
Чорна та її тінь ніби не дочувають її завваг.
— З тобою, Підгірська, буде нас у класі п'ять дочок священиків. У нас є і дочки народних учителів, — докидає свій клаптик чорнява і Дарці.
А на цьому клаптику і кінчиться вся увага дочки священика до дочки народного вчителя.
— Ходи з нами на коридор, — звертається чорна тільки до Ориськи, і вони обидві тягнуть її за руки за собою.
До Дарки ніхто не звертається. Ніхто не запрошує її з собою. І вона стоїть між тими обидвома, захитана в своїй рівновазі, вражена до найтонших клітин своєї гордости, на порозі вибуху чи скандалу. Стоїть без слова і тільки дивиться на Ориську. Дивиться, якби ковтала її кусниками: піде вона за дочками священиків чи залишиться з нею?
Ориська заслонюється нерішучою, дурненькою посмішкою, як незручним віяльцем, і безрадно вертиться в рамках цього трикутника.
— Ну, ходи, бо зараз задзвонять на годину! — нетерпеливиться чорна і довірено закидає Орисьці руку за шию.
Ориська в останній хвилині, як нагороду за те, що робить, висипає на Дарку рештки посмішки, повертає до неї ще раз і ще раз своє вузеньке личко кунички і… іде з тими.
Дарка стоїть рівненько, мов з олова вилита, важка, застигла якусь хвилину, потім обертається різко на п'яті і сідає на лавку.
„Добре знати, — вибиває рівно такт тільки ця думка, — добре знати, добре знати".
Ориська повернулася до класи хвилиночку вже після дзвінка. Шубовсьнула, як лисичка в нору, на своє місце і зараз ткнула перед Дарку червонобоке яблуко.
— Дарко, ти гніваєшся? На, маєш… Аглая дала мені два, а я тобі одне принесла.
Дарка сипнула на неї гарячим поглядом, але слова зупинила при собі, бо на коридорі десь роздався дзвінок, що заповів румунську годину.
Ориська підсувається ближче до Оріховської:
— Чи ви… багато вмієте румунської?
Дарці від цього зудару з „дочками священиків" ніби щось розбилося в серці до Ориськи. Щось ніжне, прегарне, як кольорова куля, не видержало удару і розлетілося на кусні. Нема вже Ориськи-приятельки. Є тільки Підгірська. А ми знаємо, хто така Орися Підгірська. Вже випитує, вимишковує, як задалеко класа заавансована в цьому найнебезпечнішому, найнепевнішому предметі. Буде ночами нипати, щоб тільки зрівнятись з ними, щоб перегнати їх. Чому ж би ні? Чому не мала б перша прихилити собі ласку професора, чому не мали б на її першу спливати його похвали?
Оріховська не дуже захоплена таким питанням нової товаришки:
— Напевно, не вміємо більше від тебе і Поповичівни! Минулого року перший раз описували ми у шкільній задачі весну з пам'яті. Не бійся, напевно, не будеш остання з румунської… Як вмієш відміняти „о каса"[15], то вже добре!
Це скидається вже на насміх, бо відміну „о каса" вимагають уже в другій народній[16], але Ориська не похоплюється. Відходить задоволена, що вона все ж трохи більше щось уміє з румунської.
15
будинок (рум.).
16
другий клас початкової школи.