![Уран [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/8/6/uran-uk-download.jpg)
Уран [uk]
- Автор: Зарудний Микола Якович
- Серия: Дилогия #2
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Уран [uk]». Краткое содержание книги:
Любов. Якщо вона справжня, то завжди тяжка і складна. Відчула це на собі і Степка — дівчина горда, безкомпромісна. Обставини та час змінюють її характер, відкривають кращі сторони її натури. І тільки кохання Степки залишається незмінним.
«Уран» — друга частина дилогії, продовження роману «На білому світі». Це книга про наших сучасників, про проблеми села та про велику любов, без якої нема справжнього щастя людині, без якої була б біднішою і наша земля.
Фросинка зразу впізнала почерк Галини, бо зрідка листувалася з нею. «Чого ж це мати мені не показала?» здивувалася Фросинка й почала читати:
«Шановна Марто Петрівно! Вчора я була в Сосонці, але Степки вже не застала. Її запросили на якусь студію зніматися у фільмі. Мені розповів про це брат. Так що ваша дочка ще може стати відомою артисткою. Чугай живе сам, зустрітися з ним не довелося. Ви не турбуйтесь, я навіть своєму Сашкові не розповіла про вас. Не варто тривожити старі рани, повернути нічого не можна. Якщо говорити відверто, Марто Петрівно, то для Степки ви чужа людина, і приїжджати вам не треба. Вас не зрозуміють ні Степка, ні Чугай, ні люди. Даруйте, але я думаю, що й моя подальша інформація буде зайва. Я писатиму Фросинці, а вам про Сосонку — ні. Бажаю вам добра. Галина».
— Мамо, що це за лист? — вбігла Фросинка на кухню.
Марта зблідла, побачивши конверт у руках дочки.
— Хто така Степка? Хто? Кажи! Моя сестра? Де вона? Чому ти не сказала мені? — посипалися на Марту тяжкими докорами запитання.
— Степка... твоя сестра... Я тобі розкажу потім, Фросинко... Ти розумієш.
— Ти її здала в дитячий будинок?
— Ні... Я тобі все розкажу... Іди, бо тебе чекає Охрім.
Марта розповіла чоловікові про розмову з дочкою.
— Від неї не треба нічого приховувати,— сказав Володимир Касіянович.— Фросинка — доросла дівчина. Вона мусить знати правду.
І Марта розповіла дочці все. Фросинка спокійно вислухала материну сповідь, потім покликала батька й сказала:
— Мама негайно мусить поїхати до Степки і до... Чугая.
— Це неможливо — заперечив батько,— Минуло стільки років...
— Мати мусить поїхати, — наполягала Фросинка. — Або поїдьте вдвох... Ви ж удвох тікали...
— Я хотіла вже давно поїхати, але...
— Боягузи можуть придумати для свого виправдання тисячу «але»,— обірвала матір Фросинка.— Ти мусиш поїхати й хоча б попросити пробачення... у свого чоловіка й... дочки.
— Ми вже обійдемося якось без твоїх порад,— Фросинка вперше бачила батька таким злим.
— Це... це нечесно так! — крикнула Фросина.— Ви — егоїсти! Ви скалічили два життя, ви думали тільки про себе... Чому ти залишила Степку?.. Розумію, ти могла не любити Чугая, але дочку...
— Фросинко, не будь така жорстока,— благала Марта.
— Якщо ти, мамо, не поїдеш, то... я... сьогодні піду від вас!
— Що?! Куди підеш?! — батько загородив собою двері,
— У гуртожиток. А з вами не буду жити!
— Але ти зрозумій, як матері буде тяжко зустрітися з ними,— вже лагідніше промовив батько.
— За все треба розплачуватися, тату. Якщо мати не поїде, то я... перестану поважати вас.
— Фросинко,— Мартиненко посадовив дочку біля себе.— Послухай... я розказав про все наше життя своїм товаришам по шахті... Вони зрозуміли, а ти... рідна дочка і... Я люблю твою маму. Чуєш? За кохання люди йшли навіть на смерть...
— Погоджуюсь. На смерть, але не на підлість. Чому ви не забрали Степку?
— Чугай не віддав би її ніколи,— сказала мати.
— Так. Не віддав би,— погодилася Фросинка.— Але ти, мамо, поїдеш. Поїдеш, бо нам ще всім треба жити...
— Я поїду, Фросинко.— Марта зрозуміла, що іншого виходу нема.
* * *
Марта поминула останні косопільські хати й вийшла на дорогу. Вечоріло. Зрідка проїжджали машини, навантажені буряками,— на завод. Двічі шофери порожніх самоскидів, що мчали до Сосонки, пропонували підвезти ставну чорняву молодицю з чемоданчиком, але вона відмовлялася. Марта не хотіла завидна з'явитися в селі, боялася, що впізнають. Звернула з дороги, щоб не спокушати ґречних водіїв, і пішла стежечкою попід лісосмугою. Колись цих дерев не було... А що ж тоді тут було?
Марта зараз могла пригадати тільки біле, засніжене поле, вітер, що, мов п'яний, никав по рівнині, падав у яри, зривався й знову падав. Він стогнав, скиглив, жалібно завивав. І ще Марта пам'ятає згорблену постать Полікарпа. Він тягнув сани, на яких сиділа вона, Марта, з маленькою Степкою. У Марти ще в поїзді почався приступ малярії. У Косопіллі вона ледве вийшла з вагона. Полікарп залишив її в холодній залі, а сам кудись пішов. Де він ходив, Марта не знала, а як повернувся — сказала:
— Тільки не вези мене до лікарні.
— Я тебе додому, Марто, відвезу.
Сани були низенькі й широкі. Полікарп закутав Марту й дочку в кожух, посадовив і прикрив ковдрою.
— Тут недалеко, Марто...
— Полікарпе, не треба... Залиш нас,— просила Марта.
— Мені не важко,— й сани справді легко заскрипіли полозками по накоченій дорозі.— Ти пам'ятаєш, як витягла мене з поля бою під Калачем? Три кілометри тягнула на плащ-палатці...