Таргани

— Просто диво! — вигукнув Харрі. — Я був упевнений, що єдині комахи, які можуть вижити в Бангкоку, — це таргани!

— Дехто з гарних теж виживає, — відповіла Руна й обережно підняла сачок. Потім випустила бабку, і та з тихим гудінням почала кружляти над басейном.

— А що, таргани не гарні?

— Фу, гидота!

— Але вони не небезпечні й не злі.

— Може, й ні. Але й гарного в них теж, по-моєму, нічого немає. Вони просто існують, і край.

— Вони просто існують, — повторив за нею Харрі без іронії, скоріше задумливо.

— Вони такими створені. Такими, що нам увесь час хочеться розчавити їх. Якщо їх забагато.

— Цікава теорія.

— Послухай, — прошепотіла вона. — Всі навколо сплять.

— Бангкок ніколи не засинає.

— Ні, ти все-таки, послухай. Це звуки сну.

Ручку сачка було зроблено з алюмінієвої трубки, і Руна в неї подула. Було схоже на звук діджеріду. Харрі прислухався. Справді — звуки сну.

Руна пішла в душ. Харрі вже стояв у коридорі, викликавши ліфт, коли вона вийшла з душової, обмотана рушником.

— Твій одяг лежить на шезлонгу, — сказав він і закрив за собою двері.

Потім вони разом чекали ліфта. Цифри на червоному табло над дверима ліфта нарешті почали зворотний відлік.

— Коли ти їдеш? — запитала вона.

— Скоро. Якщо раптом що-небудь не спливе.

— Я знаю, ти зустрічався з моєю матір’ю ввечері.

Харрі засунув руки в кишені й кинув оком на нігті на ногах. Руна казала йому, що їх треба б підстригти. Двері ліфта розкрилися, і Харрі зупинився в прорізі.

— Твоя мати запевняє, що була вдома в день убивства батька. І що ти можеш підтвердити це.

Вона застогнала.

— Хочеш, я відповім?

— Та ні, мабуть, — вимовив він.

І відступив назад у кабіну, й обоє подивилися одне на одного, чекаючи, коли двері ліфта закриються.

— Як ти думаєш, хто це зробив? — запитав він нарешті.

Вона продовжувала дивитися на нього, поки стулки дверей не зімкнулися.