Чоловіки під охороною

— Ти перебільшуєш, — каже Джесперсен. — Євгенізм не таке вже й погане вчення. Наприклад, обезпліднювання індивідів з вадами мені здається дуже важливим захисним засобом.

— Ти нічого в цьому не тямиш, хіміку! — багровіє Стайн. — По-перше, обезпліднювання малоефективне, домінуючі вади виникають шляхом мутації знов. А рецесивні вади можуть передаватися й через здорових людей. Та найважливіше те, що, слухай добре, обезпліднювання — це відкрита дорога для найрізноманітніших зловживань. Чи знаєш ти, що в штаті Каліфорнія, де оскоплення засуджених за статеві правопорушення було дозволене задовго до приходу на пост президента Бедфорд, тільки двоє суддів засудили до вихолощення аж сто одного обвинуваченого! А то ж були всього лиш гомосексуалісти й чоловіки, що полюбляли привселюдно роздягатися догола.

— Звідки тобі про це відомо, Стайне? — питає Джес, мовби дивуючись, що звичайний біолог знає закони штату Каліфорнія.

Стайн знизує плечима, насуплює брови й, стримуючи гнів, каже:

— Відомо, бо я паскудний єврей з довгим носом і великими вухами, який розпізнає беззаконня на відстані.

По цих словах він одвертається від Джеса, ніби не бажає більше його бачити. Я мовчки дивлюсь на Стайна. Його обличчя геть покраяне зморшками, очі сховані за мішками повік, а обабіч опущених, міцно стиснутих губів на задирливе підборіддя збігають дві сумні складки.

— Ну що ти, Стайне! — втручаюсь у розмову я. — Не втрачаймо здорового глузду. Поки що йдеться не про наше оскоплення, а про те, щоб узяти в нас сім’я. Це ж зовсім інша річ.

Навіщо я це сказав?! Стайн обпалює мене зневажливим поглядом.

— Ральфе, — каже він глухим голосом, — ти легковажна людина. Це не зовсім інша річ. Оскоплення й селекція — це лицьовий і зворотний боки євгенізму. Що робить тваринник, який хоче поліпшити поголів’я своїх тварин? Він оскоплює більшість самців, вибираючи серед них одного-двох найкращих. Селекція ґрунтується на оскопленні.

— Дозволь сказати, — озивається Джес, — селекція поганих наслідків не дає, особливо у розведенні коней.

Стайн здіймає догори руки й рвучко схоплюється з ліжка:

— Aber Mensch![24] Ми ж не коні! Ми люди! Ми вільні істоти! Ніхто не має права поводитися з нами, як із худобою. Ніхто не має права сказати: ось із оцього ми зробимо вола, а в цього братимемо сім’я для штучного запліднення корів! Donner wetter, Mensch![25] Я не бугай! Я чоловік! І не збираюся давати й міліграма свого сім’я, щоб ним запліднили якусь дурепу через двадцять років після моєї смерті!

— Через двадцять років після твоєї смерті? — питає ошелешений Джес, а що Стайн і далі не хоче на нього дивитись, то він обертається до мене.

— Може, й не через двадцять років після його смерті, — відповідаю я. — В усякому разі, через десять-дванадцять років після того, як візьмуть сім’я. Тут проблем нема, сім’я зберігається добре.

— То таке вже робили? — питає Джес.

Я мовчки дивлюся на нього. На Джеса дивитися приємно. Симфонія пастельних тонів, де переважають білизна чуба, рожевість щік, блакить очей. Але він трохи обмежений фахівець у своїй галузі.